XIII
В бараку, в який прийшов П'єр і в якому він тірожив чотири тижні, було двадцять три чоловіка полонених солдатів, три офіцери і два чиновники.
Урі вони потім як у тумані уявлялися П'єру, але Платон Каратаєв залишився назавжди у П'єра в душі найсильнішим і найдорожчим спогадом і втіленням усьоґо російського, доброго і круглого. Коли другого дня на світанку П'єр побачив свого сусіда, перше враження чогось круглого підтвердилося цілком: вся Платонова постать у його підперезаній мотузкою французькій шинелі, в кашкеті і в личаках, була кругла, голова була цілком кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, мовби завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна усмішка і великі карі ніжні очі були круглі.
Платону Каратаеву було, мабуть, за п'ятдесят років, судячи з його оповідань про походи, в яких він брав участь давнім солда-тОхМ. Він сам не знав і ніяк не міг визначити, скільки йому років; але зуби його, яскраво білі й міцні, що виднілися всі разом двома півколами, коли він сміявся (а це він часто робив), були всі добрі й цілі; жодної сивої волосини не було в його бороді і чуприні, і все тіло його на вигляд було гнучке і, особливо, тверде й витривале.
Обличчя його, незважаючи на дрібні круглі зморшки, мало вираз невинності і юності; голос у нього був приємний і співучий. Але головна особливість його мови полягала в безпосередності і швидкості. Він, очевидно, ніколи не думав про те, що він сказав і що він скаже; і тому в швидкості й вірності його інтонацій була особлива невідпорна переконливість.
Фізичні сили його і моторність в перший час полону були такі, що, здавалося, він не розумів, що таке втома і хвороба. Щодня ввечері він, лягаючи, казав: "Поклади, господи, камінчиком, підведи калачиком"; вранці, встаючи, завжди однаково знизуючи плечима, казав: "Ліг — згорнувся, встав — струснувся". І справді, досить було йому лягти, щоб зараз же заснути каменем, і досить було струснутися, щоб зараз же, ні секунди не гаючи, взятися до якої-небудь роботи, як діти, вставши, беруться за іграшки. Він усе вмів робити,, не дуже добре, але й не погано. Він пік, варив, шив, стругав, латав чоботи. Він завжди був занятий і тільки по ночах дозволяв собі розмови, які він любив, та пісні. Він співав пісні не так, як співають співаки, знаючи, що їх слухають, а як співають пташки, очевидно, тому, що звуки ці йому було так само конче треба робити, як конче треба буває потягнутися чи розходитись; і звуки ці' завжди бували тонкі, ніжні, майже жіночі, сумовиті, і його обличчя в ці хвилини бувало дуже серйозне.
Потрапивши в полон і обрісши бородою, він, як видно, відкинув від себе все накинуте йому, чуже, солдатське і мимоволі повернувся до попереднього, селянського народного складу.
— Солдат у відпустці — сорочка з штанів,— частенько казав він. Він неохоче говорив про свій солдатський час, хоч не скаржився, і часто повторював, що його за всю службу ні разу не били. Коли він розповідав, то здебільшого розповідав зі своїх давніх і, видно, дорогих йому спогадів "христянського", як він казав, тобто селянського побуту. Приказки, що наповнювали його мозу, були не ті, здебільшого непристойні і хвацькі приказки, які говорять солдати, а ті народні афоризми, які здаються такими незначними, взяті окремо, і які набувають раптом значення глибокої мудрості, коли їх сказано до речі.
Часто він говорив цілком протилежне тому, що говорив раніш., але й те і це було правдивим. Він любив говорити і говорив* добре, прикрашаючи свою мову пестливими прислів'ями, які, здавалося П'єру, він сам видумував; але головне очарування йога оповідань полягало в тому, що в його мові найпростіші події, іноді ті самі, які, не помічаючи їх, бачив П'єр, набували характеру урочистої благообразность Він любив слухати казки, які розповідав вечорами (все ті самі) один солдат, але найбільше він любив слухати оповідання про справжнє життя. Він радісно усміхався, слухаючи такі оповідання, вставляючи слова і ставлячи запитання, якими він хилив до того, щоб усвідомити собі благообразність того, що йому розповідали. Симпатій, дружби, любові, як розумів П'єр, Каратаев не мав ніяких; але він любив і любовно жив а усім, з чим його зводило життя, і особливо з людиною — не з певною якою-небудь людиною, а з тими людьми, що були перед його очима. Він любив свою собачину, любив товаришів, французів, любив П'єра, який був його сусідом; але П'єр почував, що Кара-таєв, незважаючи на всю свою привітну ніжність до нього (якок> він мимоволі віддавав належне духовному життю П'єра), ні на хвилину не засмутився б розлукою з ним. І П'єр починав те саме почувати до Каратаєва.
Платон Каратаєв був для всіх інших полонених звичайнісіньким солдатом; його звали соколиком або Платошею, добродушно кепкували з нього, посилали його за посилками. Але для П'єра,. яким він постав перед ним в першу ніч, незбагненним, круглим і вічним втіленням духу простоти і правди, таким і залишився назавжди.
Платон Каратаєв нічого не знав напам'ять, крім своєї молитви. Коли він починав говорити, він, здавалося, не знав, чим закінчить свою мову.
Коли П'єр іноді, вражений змістом його слів, просив повторити сказане, Платон не міг згадати, що він сказав хвилину тому,—так само, як він ніяк не міг словами сказати П'єру свою улюблену пісню. Там було: "родимая, березанька и тошненько мне", але на словах не виходило ніякого смислу. Він не розумів і не міг зрозуміти значення слів, окремо взятих з мови. Кожне слово його і кожен вчинок були виявом невідомої йому діяльності, що була його життям. Але життя його, як він сам дивився на нього, не мало смислу як окреме життя. Воно мало смисл лише як частка цілого, яке він повсякчас почував. Його слова і дії виливалися з нього так само рівномірно, неминуче і безпосередньо, як запах лине від квітки. Він не міг зрозуміти ні ціни, ні значення окремо візятої дії чи слова.
Одержавши від Миколи звістку про те, .що брат її перебуває з Ростовими в Ярославлі, княжна Марія, незважаючи на відраджування тітки, одразу ж зібралася їхати, і не тільки'сама, а й з небожем. Важко чи не важко, можливо чи неможливо це було, вона не питала і не хотіла знати: її обов'язком було не тільки самій бути біля, можливо, умираючого брата, але й зробити все залежне від неї для того, щоб привезти йому сина, і вона знялася їхати. Коли князь Андрій сам не повідомляв її, то це княжна Марія пояснювала тим, що або він занадто кволий, щоб писати, або він вважає цей довгий переїзд для иеї і для свого сина занадто важким і небезпечним.