П'єр теж підійшов до церкви, біля якої було те, що викликало вигуки, і невиразно побачив щось сперте на огорожу церкви. Зі слів товаришів, які бачили краще за нього, він взнав, що те щось було — труп людини, поставлений стійма біля огорожі і вимазаний на обличчі сажею.
і — Іди ти к...
— Marchez, sacré nom... Filez... trente mille diables...1 —залунала лайка конвойних, і французькі солдати з новим озлобленням розігнали тесаками натовп полонених, що дивився на мертву людину.
XIV
Провулками Хамовників полонені йшли самі зі своїм конвоєм і з повозками та фурами, що належали конвойним і їхали позаду; але, вийшовши до провіантських магазинів, вони потрапили в середину величезного артилерійського обозу, який тісно просувався впереміж з приватними повозками.
Біля самого мосту всі зупинилися, чекаючи, щоб просунулись ті, що їхали попереду. З мосту полонені побачили, як спереду і ззаду нескінченними рядами рухались інші обози. Праворуч, там, де повертав Калузький шлях повз Нескучний, зникаючи вдалині, тяглися нескінченні лави військ і ряди обозів. Це були війська корпусу Богарне, що вийшли раніш за всіх; позаду, набережною і через Кам'яний міст, тяглися війська та обози Нея.
Війська Даву, до яких належали полонені, йшли через Кримський брід і вже частково входили в Калузьку вулицю. Але обози так розтяглися, що останні обози Богарне ще не вийшли з Москви в Калузьку вулицю, а голова військ Нея уже виходила з Великої Ординки.
Пройшовши Кримський брід, полонені просувалися цо кілька кроків і зупинялись, і знову просувались, і з усіх боків екіпажі і люди дедалі більше стовплювались. Пройшовши більш як за годину ті кілька сот кроків, що відділяють міст від Калузької вулиці, і дійшрвши до майдану, де сходяться Замоскворіцькі вулиці з Калузькою, полонені, стиснуті докупи, зупинились і кілька годин простояли на цьому перехресті. З усіх боків чутно було безугавний, як шум моря, гуркіт коліс, і тупіт ніг, і безперестанні сердиті вигуки та лайку. П'єр стояв притиснутий до стіни обгорілого будинку, слухаючи цей гамір, що зливався в його уяві із звуками барабана.
Кілька полонених офіцерів, щоб краще бачити, вилізли на стіну обгорілого будинку, біля якого стояв П'єр.
— Народу ж то! Якого народу!.. І на гарматах он навалили! Дивись: хутра...— говорили вони.— Ач, негідники, награбували... Он у того ззаду, на возі... Це ж з образа, їй-богу. Це німці, мабуть. І наш мужик, їй-богу!.. Ах, падлюки!.. Ач, нав'ючився як, насилу йде! От тобі й на, дрожку — і ту захопили!.. Ач, умостився на скринях он. Матінко!.. Побилися!..
— Так його по пиці, по пиці! Отак до вечора не дочекаємось. Дивись, дивіться... а це, певне, самого Наполеона. Бачиш, коні он
і г— Іди! іди! Чорти! Дияволи!..
які! у вензелях з короною. Це дім складаний. Загубив мішка, не бачить. Знову побилися... Жінка з дитям, і непогана. Ага, чоу ні, так тебе і пропустять... Дивися, й кінця нема. Дівки російські, їй-бо, дівкиї В колясках он як зручно вмостилися!
Знову хвиля загальної цікавості, як і коло церкви в Хамовниках, подала всіх полонених до дороги, і П'єр, завдяки своєму зросту, через голови інших побачив те, що викликало таку цікавість полонених. У трьох колясках, що просувалися серед зарядних ящиків, їхали, тісно сидячи одна на одній, виряджені, в яскравих кольорах, нарум'янені жінки і кричали щось пискливими голосами.
З тієї хвилини, як П'єр усвідомив появу таємничої сили, ніщо не здавалось йому чудним чи страшним: ні труп, вимазаний на забаву сажею, ні ці жінки, що поспішали кудись, ні згарища Москви. Все, що бачив тепер П'єр, не справляло на нього майже ніякого враження — наче душа його, готуючись до важкої боротьби, відмовлялася приймати враження, що могли ослабити її.
Поїзд жінок проїхав. За ним тяглися знову вози, солдати, фури, солдати, карети, солдати, ящики, солдати, зрідка жінки.
П'єр не бачив людей окремо, він бачив рух людей.
Усіх цих людей і коней наче гнало якоюсь невидимою силою. Всі вони протягом години, поки П'єр спостерігав їх, випливали з різних вулиць з одним і тим же бажанням скоріше пройти; всі вони однаково, стикаючись з іншими, починали сердитись, битись; вишкірялися білі зуби, супились брови, перекидалися все ті самі лайки і на всіх обличчях був однаковий браво-рішучий і жорстко-холодний вираз, який був на обличчі в капрала і вранці під час тріскотінкя барабана так вразив П'єра.
Уже надвечір конвойний начальник зібрав свою команду і з криком та лайкою втиснувся в обози, і полонені, оточені з усіх боків, вийшли на Калузький шлях.
Йшли дуже швидко, не відпочиваючи, і зупинились тільки коли вже сонце почало сідати. Обози наїхали одні на одних, і люди стали готуватись до нічлігу. Всі здавалися сердитими й незадо-воленими. Довго з різних боків чутно було лайки, злобні вигуки та бійки. Карета, що їхала позаду конвойних, наштовхнулася на тювозку конвойних і пробила її дишлем. Кілька солдатів з різних боків збіглися до повозки; одні били по головах коней, запряжених в карету, звертаючи їх, інші билися між собою, і П'єр бачив, що одного німця тяжко поранили тесаком у голову.
Здавалось, усі ці люди почували тепер, коли зупинилися посеред поля в холодних сутінках осіннього вечора, одну й ту ж неприємність пробудження від поспішності, що охопила всіх підчас виходу, і поривання кудись рухатися. Зупинившись, усі наче зрозуміли, що невідомо ще, куди йдуть і що в цьому поході багато буде тяжкого і трудного.
З полоненими на цьому привалі конвойні обходилися ще гірше, ніж під час вирушання. На цьому привалі вперше м'ясну їжу полонених було видано конятиною.
В кожному, від офіцерів до останнього солдата, було помітне ніби особисте озлоблення проти кожного з полонених, що так несподівано замінило собою колишнє дружелюбне ставлення.
Озлоблення це ще більш посилилося, коли на переліку полонених виявилось, що під час метушні, виходячи з Москви, один російський солдат, який прикидався хворим на живіт, утік. П'єр бачив, як француз побив російського солдата за те, що той відійшов далеко від дороги, і чув, як капітан, його приятель, докоряв унтер-офіцерові за втечу російського солдата і погрожував йому судом. На відмовку унтер-офіцера, що солдат був хворий і не міг іти, офіцер відповів, що наказано пристрілювати тих, хто відставатиме. П'єр почував, що та фатальна сила, яка зім'яла його під час страти і якої було непомітно під час полону, тепер знову оволоділа його існуванням, йому було страшно; але він почував, як у міру зусиль, що їх робила фатальна сила, щоб розчавити його, в душі його виростала й міцніла незалежна від неї сила життя.