В Орконте, селищі поблизу Сен-Дізьє, де в люту зиму тридцять дев'ятого року базувалась моя група, я жив на фермі в саманному будиночку. Вночі температура була така низька, що вода в селянському глечику перетворювалась на лід, і перед тим як одягатися, я спочатку розтоплював грубу. Але для цього я мусив вилазити з постелі, де лежав, зігнувшись, і просто розкошував у теплі.
Мені здавалось, що нема нічого прекраснішого за це просто монастирське ліжко в порожній і холодній кімнаті. Тут я блаженствував після денних турбот. Тут я тішився й безпекою. Ніщо мені тут не загрожувало. Вдень моє тіло зазнавало суворих випробувань на великій висоті, під кулями і снарядами. Вдень воно могло перетворитися на згусток страждань, його могли незаслужено розірвати. Вдень моє тіло не належало мені. Більше не належало. Від нього могли одірвати руки, ноги, з нього могли випустити кров. Бо на війні ваше тіло стає складом речей, які вже не є вашою власністю. Судовий виконавець приходить і вимагає ваші очі. І ви оддаєте йому свою здатність бачити. Судовий виконавець приходить і вимагає ваші ноги. І ви віддаєте йому свою здатність ходити. Судовий виконавець приходить з факелом і вимагає всю шкіру з вашого обличчя. І ви вже тільки потвора, бо віддали йому як викуп свою здатність дружньо всміхатися людям. Отож тіло, яке в один і той же день могло стати моїм ворогом і завдавати мені болю, яке могло перетворити на фабрику стогону — це тіло поки що було моїм товаришем, слухняним і рідним, згорнувшись на простирадлі, воно відпочивало в напівсні, не доносячи до свідомості нічого, крім своїх радощів життя і свого блаженного хропіння. Але мені доводилося виганяти його з ліжка, умивати крижаною водою, голити, одягати, щоб у гарному вигляді підставити його під металеві осколки. Це вставання було таке, що здавалося, то не з постелі, то виривають з материнських обіймів, відривають од материнської груді, від усього, що в дитинстві ніжить, пестить, захищає тіло дитини.
Тоді, добре все зваживши, добре обміркувавши і якнайдовше відклавши своє рішення, я стискував зуби, одним скоком підбігав до груби, кидав у неї оберемок дров і обливав їх бензином. Потім, як тільки полум'я охоплювало дрова, я знову перетинав кімнату і пірнав у ліжко, де ще було тепло і звідки, сховавшись під ковдрою і периною я тільки лівим оком стежив за грубою. Спочатку не розгорялось, а тоді на стелі появлялись короткі віблиски. І скоро вогонь уже панував у грубі, мов радість на доброму святі. Там починало тріщати, гудіти, співати. Було весело, як на сільському весіллі, коли гості, вже трохи випивши, збуджено розмовляють, підштовхують один одного ліктями.
А то мені здавалось, що мій добрий вогонь стереже мене, мов той вірний і спритний собака, який старанно виконує
свою службу. Дивлячис на вогонь я відчував якісь приховані радощі. І коли свято було вже в розпалі, коли тіні весело танцювали на стінах і стелі і лунала ота гаряча золотиста музика, і в грубі вже збиралися купи жару, коли моя кімната пропахувалась чарівним запахом смоли і диму, — я вискакував, залишаючи одного товариша задля другого, віддавав перевагу щедрішому і не знав до пуття, чи то я підсмажував собі живіт, а чи зігрівав своє серце. З двох спокус я боягузливо піддавався дужчій, яскравішій, тій, яка своїми фанфарами і вогнями краще себе рекламувала.
Отож я тричі переходив кімнату — спочатку, щоб затопити грубу, потім — щоб лягти знову у ліжко і втретє — повертався зібрати врожай полум'я; тричі, клацаючи зубами, я перетинав льодяну порожнечу своєї кімнати і якоюсь мірою узнав, що таке полярні експедиції. Я пролетів через пустелю до щасливої посадки, і цей великий вогонь, який танцював переді мною свій танець сторожового пса, був мені винагородою.
Вся ця історія, здавалося б, не має ніякого значення. Але для мене то була велика пригода — подвиг. Моя кімната ясно показала мені те, чого я ніколи не побачив би в ній, коли б побував на цій фермі як турист. Тоді вона відкрила б мені тільки свою звичайну порожнечу з єдиним ліжком, глеком для води і поганенькою грубою. І я лише позіхнув би там кілька разів. Як я міг би розрізнити в ній її сторони, троє царств — сну, вогню і пустелі? Як я міг би вгадати оті перетворення тіла, коли воно спочатку — тіло дитяти, що припало до материнської груді, зігріте і захищене; потім — тіло солдата, створене для страждання, а тоді — тіло людини, збагаченої радістю здобуття вогню, цієї святині племені. Вогонь прославляє хазяїна і його друзів. Приходячи до свого товариша, вони беруть участь у його святі, сідають круг нього, розмовляють про свої справи, про тривоги та важку працю і, потираючи руками і набиваючи люльки тютюном, кажуть: "Приємно все-таки біля вогню!"
Але немає більше вогню, щоб можна було подумати про ніжність. Немає вже й холодної кімнати, щоб можна було подумати про подвиг. І мрія зникає. Є тільки абсолютна порожнеча. Є тільки глибока старість. Є тільки один голос, що звертається до мене, голос Дютетра, наполегливого в своєму нездійсненному бажанні:
— Натисніть трохи лівою ногою, капітане...
ХІІ
Я справно виконую свою роботу. Хоч мій екіпаж приречений на поразку. Мене окутує дух поразки. Поразка просочується скрізь, а один знак її — у мене в руці.
Важелі газу обмерзли. Я мушу летіти тільки на повному режимі. І оці два куски заліза ставлять переді мною нерозв'язні проблеми.
На цьому літаку дуже важко збільшити кількість обертів гвинтів. Якщо я піду в піке на повному режимі, швидкість досягне близько восьмисот кілометрів на годину, мотори працюватимуть з перевантаженням. А перевантаження може призвести до поломки.
В крайньому разі я міг би роз'єднати контакти запалювання. Але тоді неминуче станеться аварія. Аварія призведе до зриву завдання, можливо я втрачу й літак. Далеко не скрізь можна посадити літак, що приземляється з швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину.
Отже, треба неодмінно вивільнити рукоятки. Після першого зусилля мені щастить зрушити ліву. А права не піддається.
Коли б тепер зменшити оберти лівого мотора, яким уже можна керувати, я міг би приземлитися на допустимій швидкості. Але якщо я зменшу кількість обертів лівого мотора, мені доведеться вирівняти бокову силу тяги правого, яка, безперечно, поведе літак ліворуч. Треба протидіяти такому крутінню. А педалі, від яких це залежить, геть замерзли. Виходить, я не можу нічого вирівняти. Зменшивши кількість обертів лівого мотора, я попаду в штопор.