– Люба, що тобі? Сидиш як сама не своя! Чи не хора ти?
– Ах! – вилетіло з уст Олі. Вона прокинулася з магічного сну, зирнула довкола себе, – перед її очима якраз підносилася заслона і показався пречудовий краєвид швейцарський – берег Фірвальштадського озера під час бурі.
– Ні, мені добре, зовсім добре, – відповіла Оля, вдивляючися в чудову сцену. Гра акторів відразу заняла її увагу – особливо ж геройська фігура Вільгельма Телля, котрий серед найстрашнішої бурі рятує на утлім човнику втікача Баумгартена.
– Той не скаже, що не має часу, – прошептала Оля і знов потонула у важких думах. Фігури драматичної дії пересувалися поперед її очима, мов мари, – вона чула тільки тони, чаруючі, могучі навіть тоді, коли ледве бриніли, мов пчілка між стебельцями, мов річка по дрібних камінчиках.
Тінь-тінь-тінь-тінь – капав акорд за акордом брильянтовими краплями, – і Оля почула немов подув теплого леготу весняного, немов ніжні, тихесенькі голоси дитячі, що так глибоко, так солодко гомонять в її серці. Вона бачить себе в опрятній, чистенькій світлиці, з вікнами до сонця, з цвітучими фуксіями й азаліями на вікнах, з зеленими пачосами плющу на стінах. А срібний дитячий голосок дзвенить коло неї. А шум і гамір містовий плине мутною бурливою рікою попід вікна, не входячи до тої тихої хатини з цвітучими фуксіями та чистими, білими запонами. Тінь-тінь-тінь-тінь – ценькають ножички, блискає голка. Тиша, самота! Хочеться слово сказати до когось, хочеться почути любу відповідь! Ось до акорду прибуває новий тон, грубший, тяжчий.
– Володю, – наш Стефанко уже всміхається!
І знов злий демон шепнув гризькі слова його:
– Добре, добре! Але прошу тебе, серце, остав мене, я не маю часу, – мушу задачі поправляти!
Чого квилите так жалібно, скрипки-чарівниці?
Чого плачеш тихесенько, флейто, протягаючи свої тони, мов тоненьке павутиння жалоби понад цілою землею? Чи жаль вам того героя, що прощається зі своєю родиною, – чи, може, взагалі болить вас утрачене щастя людське? Перлові сльози градом покотилися з Олиних очей. Володко власне вітався з якимось знайомим, що в антракті зайшов до їх ложі, – і не бачив її сліз.
ІІІ
– А от що я скажу тобі, друже Володимире, – говорив знайомий до Володі в глибині ложі. – Ти знаєш, яка у нас мізерія в літературі. Публіка з конечності хапає чужі газети літературні, бо своєї нема ніякої. Так от я задумав видавати місячник літературний. Капіталу у мене що-дещо знайдеться, терпеливості і пожертвування теж. Але все-таки помочі, особливо від наших письменників, потребую. Я знаю твоє гарне перо, чи можу на тебе числити в тім ділі?
Володко похитав головою.
– Ні, друже, – сказав він. – Куди мені тепер до писання? Чоловік у школі і поза школою має таку масу праці.
– Але ж інші мають також працю, та обіцюють і мене не залишати.
– Га, може, інші мають і більше сил. А впрочім, друже мій, знаєш прецінь, що женюся.
– Ну, надіюся, що твоя пані полишить тобі настільки вільного часу, – сказав з усміхом приятель, уклоняючись Олі.
– Але ж і як ще радо! – сказала Оля.
– Коли так, – сказав неохітно Володко...
Приятель, урадуваний, стиснув його руку, ще раз поклонився Олі і пішов.
– Пощо ти, серденько, так не впору вирвалася? – сказав до неї Володко.
– Не впору вирвалася? Адже ж я рада би, щоб ти не покидав і літературної праці, коли маєш талан до неї.
– А, так і роби йому задармо! А ще такому чоловікові! Таж я би від першого разу навіки скомпрометував усю свою кар’єру, якби тілько щось напечатав у його місячнику. Се прецінь чоловік підозрений, намаркований.
– Але ж я гадала, що він твій приятель.
– Ну, так, причіпається по старій знайомості. А не зриваю з ним, бо має остре перо, ще готов пошкодити.
– Але ж то на такий спосіб підлий чоловік! – скрикнула Оля.
– Всі вони такі! Що з ними робити?
– І як же ти можеш хоч би й про око дружити з такими людьми?
– Га, мусить чоловік! Не раз і такий до чогось здасться!
Оля замовкла і знов сумно похилила голову.
ІV
Велика музикальна драма ішла тим часом дальше. Проводирі швейцарські, переконавшися, що годі довше народові зносити чужинецьку самоволю, змовляються приступити до небезпечного, але святого діла – освободження своєї Вітчизни. Серед недоступних скель, на розграниччі трьох кантонів, над озером відграється пречудово хороша і висока сцена присяги на вірність своїй країні і на загладу гнобителям. На орлиних крилах підносить музика душу слухача аж до тої підзвіздної висоти, на котрій щезають усякі особисті, самолюбні забаги, на котрій дух живе високими і чистими чуттями любові до загалу і посвячення. Яка переміна зробилася з Олею! Її сумне, задумане личко випогодилося, заяріло рожевим рум’янцем. Її очі блищать, її грудь б’є високо, – їй починає робитися тісно в тій душній, гарячій атмосфері, немов серце її виросло і преться на свободу, до сильніших почувань, до кращих вражінь, до великих діл посвячення й любові народної. Як вона любила в тій хвилі свій народ, як радо пішла би за нього на найбільші небезпеки, – з якою розкішшю стала би вона в крузі тих великих героїв, тих борців смілих, що там, далеко, за морем мли і за рікою світла стояли велично і недосяжно, побравшися за робучі могутні руки на вершині скелистого Рітлі і перед лицем величної природи присягали радше згинути, ніж віддати край свій на поталу чужинцеві! Ох, раз тільки перебути і перечути таку хвилю, раз тільки з такими великими замислами в груді скупатися в рожевім промінні сонця, сходячого понад ледовими горами, – раз тільки! А відтак цілий вік жити в нужді, в пониженні, в забутті, в муках або згинути з надією побіди. Як же радо вхопила би Оля таку долю, коли би яка всемогуча рука в тій хвилі подала їй!
– Володю, а я забула розпитати тебе про ті задумані віча провінціональні: будуть вони? де? коли?
– А так, перше буде 5 лютого в Тернополі, – відмовив недбало молодий чоловік, вибираючи для себе тістечко з тацки, що носив хлопець-рознощик із ложі до ложі.
– Ну, а ти виступаєш на тім вічу з яким рефератом?
– Я? А тобі що таке, серденько? Хіба ж мені можна?
– Не можна? А то чому?
– Професорам заборонена всяка політика.