Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.
Так, значить, перша наука — це гуси.
Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного — це була програма нашого "технікуму", першого, сказати б, курсу.
Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть денебудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро, — крім того, що на вас буде побито новогоновісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.
Вищий курс — це свині.
Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.
Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов'язково потрібні були штани… Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.
Замість дубця потрібний невеликий кийок.
Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше — ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше — поважності.
Сказати:
— Аляї Бодай була вона тобі здохла! Це не те, що невинне й наївне:
— Гилягиля!
Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:
— А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди, ряаааба? А потім солідно додати:
— Сибірки на тебе нема!
"Володарем" над свинями ми були до 10–11 років. Потім ішли такі "курси" вищої освіти: Телята. Вівці. Корови. Коні…
Переступивши на телячий курс, вже "дозволялося" вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяка або прохати в прохожих (тільки не з свого села!):
— Дядю, закурить нема?!
— Нема!
— Так дайте ж хоч сірничка!
В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі…
Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.
Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.
Коли мати, було, почнуть:
— Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне? Уже на вулицю? Можна було матері відповісти:
— Та!
А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:
— Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже "бутилками" пристроюєш? Ти мені дивись! Поб'ю на сукиному синові істика до цурки!
Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:
— Та я хіба, тату, що?! Я ж — нічого…
Кіньми закінчувалася освіта в нашому "технікумі". Освіта в "технікумі" провадилася однаково для хлопців і дівчат.
З певними, розуміється, відмінами: одночасно з "технікумом" хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка — коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.
А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в'язальницю.
Співати вчилися разом на колодках. Співать — це обов'язково, як дихати.
Закінчувалася наша освіта материними словами:
— Женить би вже лобуряку слід! Або:
— Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у м'ясниці й обкрутимо! Час уже!
Кінець був нашій освіті.
А тепер як подивишся — і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії… Ой як "тяжко" тепер нашій молоді! Нам було значно легше!
1923–1954 pp.
ЖНИВА
Почались жнива… Жнива!!! Ще раз: Жнива!!
Чи зрозуміле це слово отій мільйоновоголосій, мільйоновоокій, мільйоноворукій і мільйоновоногій потворі, що містом зветься?
Зрозуміле?
Зрозуміле їй це наше сільське найурочистіше, найголовніше, коли хочете, й найсвятіше (Так! Ще й найсвятіше) дійство в тій "месі", що зветься трудженим селянським життям?
Коли б то воно було зрозуміле, й у вас би отам у місті був би такий урочистий настрій. І у вас би зменшився галас на базарі, й у вас би хоч на хвильку припинили швендяти по пасажу, за золотими десятками ганяючись!
— Завтра починаємо!!
І в цім "завтра починаємо" і радість, і надія, кінець остраху перед невідомим, і гордість творця, що до кінця довів велику укохану справу…
* * *
Сьогодні почали…
Дивіться, он як іде з косою Митро Хведорович! Придивіться-придивіться…
Хіба так, таким поступом, ішов цар на коронацію?! Ніколи в світі!
З такою погордою, з такою свідомістю важливості й святості момента?
Митро Хведорович сьогодні розпочинає жнива…
І Домаха йде за ним, і Миколка біжить, за спідницю материну тримаючись, і Устя Гришка несе!
Всі йдуть…
Ідуть, бо сьогодні "тато зито косити починають"…
І пастухи сьогодні худобу ближче до поля надержують, і гуси до нив наближаються (стерню почули!), і свині вже чомусь не на вигоні під лісом, а на шляху між нивами спориш щипають…
Усе живе сходиться, все живим вінком ниви оточує, щоб на власні очі бачити перший покіс, щоб на власні вуха чути перший дзвін коси з грабками…
* * *
Митро Хведорович поважно мантачить косу… Не спішить: повагом усе.
— Дзеньдзень! Дзеньдзень!
Кінчив.
Хреститься. Відходить на два кроки від межі й…
— Ррраз!
Коса гадюкою поміж колоссям вискакує носком на межу… Грабки бережно несуть колосся і рівненько кладуть на покіс.
Почали…
Рівномірно, як годинник:
— Ссшш! СсшшІ Ссшш!
І хилиться покірне золоте жито й спокійно лягає покосом…
* * *
Лізу на млин, дивлюсь: на межі стоїть…
— Он… Он… Он…
Білі постаті поміж збіжжям…
Нахиляється… Випростується… Косять… В'яжуть…
Уродило…
А це все!
Митро Хведорович веселий… Митро Хведорович лукавить…
Спідлоба зирне на "половину", всміхнеться й "нажме"… "Половина" з граблями вже на півручки ззаду… А Митро Хведорович "нажимає"…
Навмисне, бачу, "нажимає" й потихеньку всміхається… "Оце, — мовляв, — за всі твої "ледащі", за всі "трясці", за всі "лежебоки"!" Ось тобі! Ось тобі!
І як метелик той, в нього коса… Аж свистить!..
* * *
— Митре Хведоровичу! А дайте я!
— Ви?! Таке?! І куди там вам? Нате, спробуйте, подивимось…
З острахом беру косу… Колись косив… Власне… Ну, нехай буде "косив"…
— Ррраз!
— Дзень! І… носком у землю…
— На п'ятку, на п'ятку налягайте!.. Давай "на п'ятку"…
Виніс… Виніс у другий раз…
Почуваю, що збоку воно трохи "ритмічніше" виходить… Ану, не піддайсь! Ссшш! Ссшш!