Од радості й щастя, що переповнювали його вщерть, хлопець стиха дзвенів юним сміхом.
— Я й не знала, що ти так гарно смієшся,— шепотіла дівчина.
А Вітька відповідав їй, що він найщасливіший у світі, бо найкраща дівчина планети Земля йде поруч з ним.
З луків пахли зів’ялі, звечора скошені трави, з полів тягло запахом хліба й стерні. Незчулися, як дійшли до ставка. На березі таємничо шуміли верби й осокори, сходив червонястий мідний місяць, а другий плив у ставку. Десь скидалися сонні коропи і чути було, як крапала червоняста від місяця вода.
Стояли на тому місці, де зовсім недавно відбулася дуель і де гримів постріл кохання.
Вітька спрагло зазирав у темні дівочі очі, мов у пречисту криницю, і бачив у них і червонястий місяць, і білі зорі, і себе, і навіть бачив, як скидалися у ставку сонні коропи, а з них тихо крапали червонясті краплі... Незчувся, як припав губами до напіввідкритих, бентежно-тремтливих, але відчайдушно покірних вогників-губ...
І здригнулась планета Земля...
Коли з клітки вискакує лев
Все відбулося так.
І ніч була збентежена, і планета не спала, і тополі стартували у небо, і рясний зорепад феєрверком вітав чистоту першого поцілунку.
Все було саме так.
Щоправда, в ту мить, як здригнулась планета і народився перший поцілунок, біля ставу пролунало здивоване і вражене:
— Хі-і! Оце так Ві-і-тька-а! Ну й дає!..
І вдруге здригнулась планета Земля, а разом з нею й закохані. І відскочили одне від одного так стрімко і так рвучко, немовби їм під ноги впала й люто засичала індійська кобра. І від того стрибка враз заніміли цвіркуни, а червонястий місяць, злетівши вгору, побілів з переляку і все навколо засяяло-засвітилося білим дивомвидивом.
Кобри ніде не було, а метрів за десять од закоханих, залитий місячним сяйвом, стояв та привітно й добродушно всміхався... Федько Котигорошко. В першу мить Вітька хотів було розкричатися і кинутися на приятеля з кулаками та, глянувши на його безгрішну і сяючу посмішку, стримався.
— Ти чого тут? — сердито запитав.— Хто тебе просив?
— Та так, прогулююсь,— відповів Федько з таким незалежним виглядом, немов тільки й робив, що гуляв ночами біля ставка.— Проходжу мимо, дай, думаю, подивлюся, як воно тут уночі: романтично чи прозаїчно?
Галя весело сміялась, а Вітька сердито супився і щось бурмотів собі під ніс швидко, запально.
— Ну чого ти белькочеш, як дідів Свиридів індик? — добродушно запитав його Федько.— Так, ніби мені не можна чудової літньої ночі провітритися біля ставка. Ще Гоголь сказав, що я не знаю української ночі...
Лише тепер Вітька побачив, що мирний і добродушний Федько мав незвичайний вигляд: за поясом у нього стирчала сокира, в одній руці він тримав вила-трійчата, а в другій — великий кухонний ніж.
— Федюшенько, ну куди це ти так екіпірувався? — сплеснула Галя руками, і луна ляснула над ставом.— Чи не пірати часом замишляють набіг на Великі Чаплі?
— Кажу, прогулююсь,— неохоче почав Федько, але не стримався і випалив: — О восьмій вечора передавали по радіо, що з пересувного звіринця в Одесі вискочив лев і його вже три дні не можуть спіймати. Вам ясно ситуацію?
— Так де ж та Одеса, а де Чаплі? — засміялася Галя.— Тисяча кілометрів.
— Еге,— недовірливо відповів Федько.— Говори, теревень! Хто знає, що стукне звіряці в голову. Візьме та й прибіжить у Великі Чаплі, злющий та голоднющий, а вас тут безвідповідально носить ночами біля ставка — не вчуєте, як і лев з’явиться. Ні, ви вже собі цілуйтеся, а я постою на варті. Закохані, відомо, нічого не бачать і не чують...
З цими словами Федько всівся під вербою.
Вдруге поцілувати Галю Вітька вже не відважувався. Кляв працівників звіринця, що так необачно проморгали в Одесі лева.
Довелося під охороною Котигорошка повертатися в село.
Дарунок
— На даному етапі, ви вже навіть поцілувалися, а ти досі не підніс їй жодного дарунка,— з докором похитав головою Федько Котигорошко.— Ну, куди ж воно годиться, га?
— Що ж я повинен їй дарувати? — з подивом, запитав Горобець.
— Купи з півкілограма цукерок,— мрійливо облизав губи Котигорошко.— Тільки не подушечок чи барбарису, а тих, що сорок копійок сто грам. Або печива чи плиточку шоколаду "Оленка". Словом, на даному етапі, ласощів треба піднести. Щоб любов укріпити.— І щиросердно додав: — Не скупій, як Кіндрат Печериця, його за це й жінка з хати вигнала. Дівчата дуже люблять, коли їх вгощають. Хоч і утратно, а що вдієш? Всі закохані так роблять, не ти перший, не ти останній.
— А де я грошей візьму? — скривився Вітька.
Приятелі зітхали. Все гроші та гроші. І коли вже без них можна буде обійтися? І раптом Котигорошко, щось пригадавши, ляснув себе по лобі:
— Дурень я! Забув!.. Зараз я дістану тобі дарунок. І солодкий, і дешевий.
У діда Свирида поспіли сливи.
В того самого діда Свирида, котрого в селі дражнили Кісточкою. Бо не міг старий спокійно дивитися, як пропадають сливові чи вишневі кісточки. Де, бувало, не знайде кісточку,— обов’язково, крекчучи й лаючись, підбере і в кисет сховає. А не дай боже побачить, як хто їсть фрукти і викидає кісточки, то й зовсім розкричиться.
— Що це ти, бісів сину, кісточки де попало жбурляєш?! Га?.. Думаєш, кісточці не болить, що ти її кинув? Ти ж її, шалапуте, на смерть прирікаєш! А з неї деревина отакенна виросте, годуватиме тебе, непутящого, плодами. Дай сюди, кажу, кісточку!..
— От чудило! — казали про діда.— На кісточках звихнувся!
А дід, знай, ходить по городу та довбе пальцем ямки і втикує туди принесені кісточки. ї стільки їх навтикає восени, що весною увесь город від пагінців — як зелена щітка. А коли вони підростали, старий бігав по селу, хапав за поли першого стрічного й благав:
— Зробіть ласку, візьміть хоч один пагінець! Прошу вже вас, бо глушаться, дери його батько! Пропаде ж деревина ні за понюх тютюну. А ви пересадите, щепу зробите, отакезна вам слива виросте. Вік потім не об’їстеся слив, дери його батько, коли я брешу!
Кращого садка, як у діда, не було.
Про сливи ж і говорити не доводиться...
Прийшов Федько Котигорошко і переліз через верболозний тин...
Сливи висіли густо, апетитно, ледве тримаючись на пожовтілих хвостиках. Були вони м’які, запашні й такі солодкі, що губи злипалися. Куди тому шоколаду до цих слив!