Сонце було там десь збоку, за вагонами, над заходом і світило ще прощально по всіх будовах, деревах і билось, як птах, до задніх вікон вагону. Володько підійшов до свого вікна і шарпко стягнув його завісу. Намагався повити себе мороком і стати невидимим. Присів на твердій лаві, намагався тримати рівновагу, але нерви не слухались і парасоля в руці настирливо танцювала викрутаси під їх музику. І яке щастя, що він тут сам... Але ось відхиляються двері, мить непевності, чути жіночий голос "чи є тут місце" і на Володькове "прошу" вони зачинилися знов. І він далі був сам у своїй темряві... Потяг починав поволі, обережно рушати.
Нерви помітно звільняли свою пружність, за вікном крізь щілину завіси виразно відходили назад телеграфічні стовпи і будови, освітлені скісним промінням сонця, блищали сірими дахами, ніби зграї голубів. На обрії лишалися знайомі, засоромлені гори з порубаним старим лісом. Поодинокі насінники виразно стояли на тлі вкритого пнями зрубу. Закинута шахта, розбитий війною завод, надщерблений димар відступали з боєм в глибінь обрію, і кілька при самій землі вікон великого цегляного, без даху муру, відбивало червоне сяйво сонця, оздоблене кучерявою хмаринкою сивого диму, що виходив з невидимого димаря і спокійно розчинявся у застиглому просторі.
Потяг набирав ходу. Ось він вже вирвався з шахівниці городів, розгорнулись рівні, чисті, зібрані, всипані білим крейдяним камінням поля. Це ж долина... Та сама, де колись їхав з большевицьким обозом. Там он далі за Іквою село Сампанів, де збирав з Василем трупи австріяцьких вояків. А ще отуди далі — Божа Гора, що ото з неї били шрапнеллю по головах обозників. І досі лунають у вухах звуки кованих кінських копит по гладкому камені дороги. І бачить обличчя вершників, що женуться на замилених конях з голими блискучими шаблями назустріч тій горі і тим шрапнелям.
Минулося. Все кудись відійшло. Люди змагалися з огнем, залізом, Сатаною. Люди йшли безконечними сірими лавами, люди падали до землі, люди повзли, вгризалися у твердь, знов зривалися, знов бігли і кричали глухим криком серед темної ночі, що його було чути до самої Тилявки. Володько так виразно бачить ті їх мідяні, червоні, засмаглі, грубо краяні лиця. Пізнає Йона, Кіндрата, Сергія... Що вони й далі, припавши до сирої своєї землі, повзуть у сірому мороці в невидиму атаку.
Величне, незбагнуте, незміриме диво! Волинь! Земле моя і моїх предків!
В понеділок рано потяг підходив до Львова.
Того самого ранку Матвій вставав, як звичайно, разом зі сонцем. Він знав, що там, у селі сталося, як також знав, куди і чому відійшов його син. Хто скаже, як надовго... Можливо назавжди. Було багато руху, багато мови, багато тривоги. Але Матвій не має права на це зважати. Його кличе земл і він мусить бути з нею.
Ось він впрягає до плуга коні і йде... Одразу від дороги вгрузає плитою під вівсяне стернисько — і Бог поміч. Коні напружились і потягнули. Земля ворухнулась, піднялась, розірвалась на кусся і посипалась шрубом управо.
З-за жолобецького лісу, як завжди, піднімалось веселе.сонце. В небі по різних місцях стояли непорушне підбарвлені охрою білі хмарини. Над Мозолянкою з намагою незграбно летить і квапиться чорний птах. Побачив орача, знижує лет, плавко сховзає вниз, при самій землі робить півзворот й осідає в борозну.
Матвій далі і далі ступає за своїм плугом, крає чорну борозну в напрямку угорської межі, його шорсткі, вузлуватід долоні міцно тримають ручки чепіг. Ось він доходить і взгір'я, піднімається вище... Коні, плуг і орач на хвилину застигають непорушне на тлі синього обрію і одразу непомітно, поволі починають вгрузати у землю. Ось видно ще його спину, плечі... Ось тільки голову... І ось зник зовсім. Зісталось просторе, випнуте взгір'ям поле, перетяте чорною борозною, а над ним глибоке, широке, ясне небо.
1935-37