— Юзьку! — сказала, опершися коло стола так, що видалася у своїй худощавості вищою.— Одно пам’ятай, що я скажу: заки ви ввійдете до церкви, я одному з вас розіб’ю голову. Або тобі, або їй. Пам’ятай. Щоб ти посватав таку пустоту? Я ціле своє життя тяжко працювала з татом на тебе, щоб відтак моє добро розволікувала пустота? Вже її мама була добра, як казали, хоч і вийшла пізніше за двірника, а вона ще ліпша!
— Вона одніська дитина у своєї мами,— відказав Юзько поважно,— та й не все має бути по вашій волі. Та й ви кажете, мамо, що працювали ціле своє життя. Воно ще не ціле. Та й батько мав більшу пайку поля, як ви, коли побиралися; а тепер, як ви кажете, "працювали" — то працювали руками і своїх дітей. Руками трьох синів і одної доньки. Доки ви гадаєте нас волами коло себе тримати? Та й воли, як голодні, рикають. Вже-сьте стали, як сушений гриб, пальці ваші покривилися, а ви все загарбуєте ними, все скупуєте. Ви почорніли, мамо, з хапчивості перед вашими дітьми й марнієте, зближаєтеся до гробу... не зі злиднів, мамо, і з біди та праці... як другі, а зо страху, мамо, що вам замало всього. Хто вас не знав!.. Хапайте й далі, мамо, хапайте, не випускайте. Гадаєте, з собою все на другий світ забрати?.. Гей-гей, я вас не боюся. Був на війні, мамо, не таке видів, як ваш кулак. Не таке чув, як ваш крик. Схочете одному з нас голову розбити? Розбивайте, Я не боюся. Ані раз я вас не боюся, ані моя Аничка. Вас ціле село знає. Вашу вечерю сховайте собі, я й деінде її знайду. Їжте собі самі. Та й ти, Сандо! — сказав, обернувся й пішов.
Він ішов скорим кроком назустріч батькові. Здибавшись саме посередині дороги, син завів батька до невидної корчми край дороги, і там обидва спочивали.
Випивши по чарці та закусивши, вони вертали удвох додому. Пізно вернули. В хаті було вже світло погашене. Коли батько входив у хату, горблячись у низьких дверях, і син йому все розказав, він сказав:
— Так, сину!
І розійшлися.
* * *
Кілька день по тім був відпуст у Ч., і Зоя вибралася до нього з Сандою — пішли туди. А Юзько забрав батька на злагоджену фіру, обидва посідали й поїхали до недалекого містечка С., куди ходила Зоя з донькою до суду, і тут Павло записав на вічність своєму середущому синові чотири фальчі найкращого свого поля.
Се було з початком вересня й перед якоюсь неділею. Зоя знала вже, що батько відділив синові кілька фальчів поля й записав йому навіки, тоді як вона була на відпусті.
— Підмовив старого лис, нічо, лиш підмовив, ото опришок! Боже, скарай його...— відказувала, куди ходила, і втирала мовчки сльози. Нічого було діяти. Вже сталося й не відстанеться. Та й на що воно здалося? Коли нападала на чоловіка, чого поспішився з розділом землі, він сказав:
— Стільки, що мені буде потрібно на той другий світ, я буду мати.
Вона з погордою і спідлоба дивилась мовчки на нього при тих словах.
— Ая, жінко, яму, яму я буду мати. Хто з нас ос— тане тут, хіба що ти.
Вона підтикала спідницю з одного боку по-дівоцьки, як була звикла се робити роздразнена, і вийшла енергічно з хати.
— Хоч говори, хоч грими, хоч блискай, а він усе той самий...
Як сказано, се було з початком вересня й перед одною неділею. Санда з батьком поралися коло садовини, а Зоя біля стіни та, обводячи великим, закупленим у місті пензлем сивою фарбою (змішане вапно з глеем) вікна, наново завела суперечку з Юзьком за його женячку, що сидів недалеко хати й щось майстрував коло плуга. Робила вона се вже кілька разів і найрадіш тоді, коли ні чоловіка, ні Санди не було межи ними,— пробувала свого любимця прихилити на свій бік, але се їй не вдавалося.
— Коби хоч маєток мала, вже би-м умовкла. А то ні маєтку, ні слави, лиш язики, як ті праники, де б не стали, обмовляють. Але я їх ще розуму навчу, проповім, що треба, чого ще від нікого не чули. Ще вони не знають, хто Жмути. Якби стара та молода чесні,— не приймали би самі дві жіночі душі мужчин у хату.
— Дивіться, щоб не спізнили, коли вже таку охоту маєте,— кепкував собі син, позираючи від часу до часу на матір та усміхаючись.
— Гадаєш, боюся?
— Та де гадаю! Де мені гадати про таке. Я вас добре знаю. Лиш дивіться, щоб не пішов сміх про вас селом. Вже й так вас називають "вовчицею".
Зою мов змій тим словом уколов. Вона прокинулася.
— Так кажуть на мене?
— Так,— сказав Юзько, прибиваючи далі клевцем цвях до плуга.
Зоя не отворила більш уст. Кінчала роботу надзвичайно швидкими рухами, сквапно збиралася кудись відходити. Сонце саме клонилося до заходу і скрізь панував якийсь спокій закінчення.
— Вам куди, мамо?
— Куди треба.
— То не гайтесь.
Вона станула, підкинувши бистро голову.
— Або що?
— Бо часу шкода. Завтра неділя, краще йдіть завтра.
— Я сьогодні мушу.
— Ага... аби не спізнитися, мамо, правда? — спитав, звертаючи до неї голову через плечі, й усміхнувся.— Аби не втекло?
— Так, так. Аби не втекло... Аби-сь знав, аби не втекло! — і з тими словами вже кудись щезла з його очей за ворітьми.
Юзько клепав далі, а Зоя, підбігши до будучої своєї свахи Журавлихи, що ясила десь там, мов цигани, на кінці села (хоча, по правді, зовсім не на кінці), стала коло порога хати і, вчепившися обома руками одвірка, кликнула наказовим голосом досередини:
— Ви дома, кумо Єлено?
— Ая! А вам що, Зоє? Ввійдіть у хату! — зачувся привітливий голос ізсередини, і в вікні показалася голова старої Журавлихи.— Боїтеся "межу" переступити? Дуже давно не були. Не бійтеся. Входіть сміливіше. В мене свіжий хлібець, слава богу, вже з нового, кислячок не согірший.
— Ая,— відповідала однаково гострим, на одну октаву піднесеним голосом Зоя.— Гадаєте, я лишила роботу? А, гадаєте, на кого? На мого Юзька? Гай-гай, та й прийшла посьорбати вашого кислячку або погризти вашого нового хлібця, так як би в мене ні одного, ні другого не було? Я прийшла вам сказати, аби-сьте собі коштів та видатків на весілля не робили, бо я свого Юзька за вашу "печерицю" не дам! Ой бігме, не дам, аби-м так жива додому не дійшла, що не дам. Мені не треба макітри в хаті, аби-сьте се собі затямили!
Мати названої макітрою, що так само була тоді обхляпана вапном, як її гостя, що недавно що лиш кинула з рук пензель і щітку, як і інші газдині сьогодні, скочила, мов роз’юшена квочка, вилетіла з криком з кімнати і станула перед Зоєю.