"Як можна було лишати хату саму? А де квочки? Де каченята? Де те все? Се Санда, се все та Санда",— думала, і її груди здіймались, ніби загрозила глуха буря, що так і намагалася ті груди розсадити.
Вона з якоїсь німої досади аж застогнала вголос. Коби вона, та Санда, лиш де відки показалася, вже би вона її навчила, коби лише! За те вона їй батистову з гратками купила? За те? Гм? Що тамтих, себто чоловіка й синів, не було, то й добре... певно, в полі жито жали. От хоч се добре, бо звичайно, коли її дома не було, не дуже квапляться до роботи. Микольцьо сховається в бур’ян або в кукурудзу і спить, розперезавшись, аж хропе... а чоловік і Юзько самі роблять. Се все так, "гадкувала", аби лише добре не було. Все так.
Але недовго вона передумувала. Саме коли хотіла зайти в невеличкий садок, щоб там і собі "пролежатися" в холодку, заки хто з хатніх укажеться, вступила в хату Санда. В руках несла порожній горнець, миску, ложки, зв'язані полотняною хусткою, з останками мамалиги, яку носила з борщем батькові і братам у поле обідати, біла хустка була в неї майже на ніс насунена, так спарило їй сонце лице.
— Ой мамо, добре, що ви вернулися,— почала, відкладаючи посудину на столик до сполоскання.— Чого так спізнилися? Якби не робота та не оце полуднування, я б була вже сама по вас побігла,— заговорила перша дівчина, побачивши матір захмурену.
— Ноги мене боліли, донько... Я мусила заночувати у місті; от гаразд, що додому якось у тій спеці доволоклася... — відповіла Зоя, і її гнів у серці ніби на хвилину щез.— А ще їм багато кінчити? спитала, маючи на гадці загін із житом.
— Та ні, небагато вже. Сьогодні так рано посхоплювалися, що я майже незчулася. Коли полуднували, я за них жала. Жаль було тата, хлопці були вже порозлягалися і ждали мене з їжею, як я надходила. В печі маю добрий борщ. Я забілила його сметаною та і два покладки вбила. Їжте, а я відбіжу корову здоїти, трохи запізнилася,— і, збираючись по дійницю, ще спинилася на хвилину.— Мені не купили нічого, мамо?
— Купила.
— Ая? Що?
По Сандинім молодім обгорілім лиці перебігло променем.
— Рожеву батистову хустку з гратками по краях, таку, як має органістиха Антоньова.
— Покажіть, мамо!
— Ні! Корову вперед видій. Їй десь аж вим’я спухло. Се було давно зробити. Відтак покажу.
Санда вибігла, а Зоя розклала свою закупню і все обмацувала, чи не обдурили її в місті. Коли дівчина за часок вернулася і, впоравшися з молоком, перебрала "батистову з гратками", Зоя вийшла до полотна оглянути, чи не просохло вже і чи не полити його наново водою. Се якраз треба було зробити. Коли се робила, минав попри її хату молодий кушнір, Савка, знаний із своєї чесноти, гарної роботи й доброї слави чоловік у цілім селі. Він уклонився Зої низько, майже землі капелюхом доторкаючи, і став.
— Як ваше здоров’я, тето? — спитав несміливо.
— Таке, як ваше, лиш старше,— відповіла.
— А панна Санда дома?
— Дома, при роботі. Вам її треба?
— Молодий кушнір збентежився.
— Не так що треба,— відповів,— а так... спитав... давно її не бачив...
Зоя здвигнула плечима й цілком непотрібно підлила полотно вдруге.
Савка дивився ласими очима на полотно, що майже сріблом блищало біллю проти сонця. Його око кушніра зараз зміркувало і змірило, скільки ліктів там буде і скільки варте.
— Тут маєте, тето, всього полотна двадцять і чотири лікті,— сказав.
— А так, пане Савко,— сказала вона вже прихильніше.
— На продаж? — спитав сміливіше, приступаючи ближче.
— Може, на продаж. Маєте охоту купити?
Вона прижмурила свої чорні очі й усміхнулася; добре чи зле, він не міг зміркувати.
— Якби мав уже жінку і потребував, може, й купив би!
— То женіться. Хто вас тримає? Ви самі, хату маєте. Чому би ні?
— Та що з того... Хату, правда, маю. Але вона пуста, коли не маєш у ній того другого життя, про яке маєш гадку. Чоловік щасливий, як удвох живе.
Се було ясно сказано. Савка був своїми словами вдоволений... Але тета Зоя їх не зачіпала. Вона схилилася в ту хвилину над полотном і вигладжувала його в одному місці раз по раз своєю долонею, скуплюючи в нього, як здавалося, всю свою увагу.
Саме на те вийшла з хати Санда. Побачивши молодого кушніра, вона зблизилася до воріт, за котрими розстелювалося по зеленій мураві, недалеко криниці, полотно й аж очі сліпило. Савка глянув на дівчину, їх очі стрінулися, й обоє збентежились. Очі тети Зої се підхопили.
— Ти б пішла в кукурудзу, Сандо, та й намикала бур’яну пацятам,— сказала і, звертаючись до молодого Савки, спитала: — Скільки ви берете за роботу короткого киптарика?
— Зі своєї шкіри й шовком вишиваного? — спитав Савка, і його очі засвітилися.— Пошити вам, пані Жмут?
— Ні. З моєї шкіри, Савко, і, про мене, нехай би й шовком вишиваний.
— На польський крій?
— На який там польський! Крій як крій. На плечах рівний, спереду по пояс або й трохи довший, з шкіряними петельками. Скільки б хотіли за роботу?
— Як для вас, пані Жмут...— і назвав помірну ціну: кілька крон.
— Забагато,— відповіла,— я з сукна дам вишити й мені менше буде коштувати. А в додаток ще й чисто вовняною тасьмою дам обшити. От що вам скажу, пане майстер.
Молодий майстер здвигнув стурбовано плечима й поглянув, мов шукав порятунку в очах Санди, що, вбравшися чомусь "у батистову з гратками", не чекаючи й неділі, все ще стояла коло воріт, забувши, мов на смерть, наказ матері — збирати бур’ян.
Її сірі спокійні очі спинялись то на обличчі невблаганної матері, то на Савці, що хоч трошки хотів розвідатися про гадки тети Зої... щодо... його особи і його намірів про...
Санда не додумала до кінця... вона вже їх одчувала.
— Що шкірка, то не сукно, пані Жмут... а що сукно, то не шкірка...— боронився майстер Савка.— Я для вас, пані Жмут, сказав таку ціну, як для вас. На вас я не хочу заробляти, але жити ж і мені треба.
— А скільки ви взяли б від других? — допитувала тета Зоя.
— Ще половину до того, що заправив від вас.
— Ігі-гі,— розсміялася Зоя.— Добрий зарібок,— сказала.— Я ще собі роздумаю, Савко... ми ще поговоримо про се,— додала відтак.
— Як ваша ласка, пані Жмут,— відповів майстер Савка і зняв на хвилинку капелюх із голови.— Я вам вишию такий киптарик, що буде як мальований. Спустіться на мене, я за свою роботу не боюся. Вишию хоч для кого... А відтак, може, й панні Санді?