— Скільки взяли?
— Трьох!
— Скільки пройшло?
— Два!
— Ех ви! Як же це ви зівнули?! І от тоді на узліссі оповідання про колишні облави...
— А тоді, пам'ятаю...
— А отоді...
— А раз...
Та що там говорити...
Кіндрат Калістратович аж упрів, оповідаючії про вовчу облаву. Очі йому блищать. Почервонів увесь. Слухачі зачаровані.
IV
Їдете, значить, ви на Попівське.
Обабіч дороги, аж ген-ген — куди око дістає, закучерявилися зелені вруна колгоспної озимої пшениці.
А за зеленями, на пагорках, чорніє, ніби воронове крило, колгоспна зяб...
Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом. На возі стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лівій руці віжки, а в правій — батіг, що загрозливо навис над кобильчиною.
— Н-н-н-но! Н-н-н-но!
— Куди летиш, дядьку?
— Вовк!
— Де?
— Отам, на горі, на пшениці! Мишкує! Н-н-но! Кіндрат Калістратович, як старий і досвідчений убийвовк, резюмує:
— Нічого вдивительного нема! Може бути! Старі вовки, розлючені, що нічого не бояться, іноді виходять і вдень помишкувать на поле. Буває. Сіпни, Петре, коні, може, справді побачимо...
Підтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пішла схилом до річечки. За річкою весь у вербах невеличкий хутірець.
— Он! — аж скрикнув Кіндрат Калістратович. Справді, серед великого лану озимої пшениці стоїть сірий звір. Він нахилив голову і щось ніби винюхує. Потім починає гребти лапою землю.
— Хлопці! — шепотить Кіндрат Калістратович. — Один стрибай тут і, пригнувшись, до річки. Другий ізстрибуй трохи далі. Петре Івановичу, ви станете отам, за пагорком, а я спущусь до он тієї вербички. Поволеньки сходьтесь і наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собі потсхеньку дорогою та співай, щоб він на тебе поглядав. Пішли.
Всі, попригинавшись, розбігаються, як наказав старий і досвідчений убийвовк Кіндрат Калістратович, і починають оточувати звіра. Звір, видать, не дуже полохливий, бувалий звір, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, він потихеньку почав одходити, і тоді тільки, як гарячий Петро Іванович, не витримавши, побіг за ним, — легеньким скоком подався на хутірець, прямісінько на Кіндрата Калістратовича.
Підпустивши звіра метрів на п'ятдесят, Кіндрат Калістратович вистрілив.
Звір дико зааяякав, підстрибнув і вдаривсь об землю.
Кіндрат Калістратович його вдруге...
Раптом із садка біля крайньої хати одчайдушний крик:
— Тату! Нашу сучку вбили!
І на постріли, і на крик вибігають чоловіка з п'ять хуторян...
Тут дозвольте хвилин на п'ять прервати оповідання...
А через хвилин п'ять ясно вже було все:
— П'ятдесят — і не менше! Зійшлися на тридцяти.
— Та заберіть семеро цуценят, бо чим я їх готуватиму!
Їдучи далі, Кіндрат Калістратович говорив:
— Нічого вдивительного нема, що зовк виходить і вдень мишкувати на поле... — А подумавши трохи, ніби сам уже до себе, додав: — Тільки ж топ був без цуценят.
1945