— До лейтенанта! — буркнув начальник. Іванові вказали на двері справа і він туди направився, а там, за таким же заваленим паперами столом, дрімав зовсім сонний молодець рудавої голови в чині лейтенанта, який лиш глянув на Івана скоса й не зацікавлено буркнув:
— Так що? Признаєшся?
— До чого? — наївно питав Іван.
— Сам знаєш, дядя, краще признайся і чорт з ними. У мене тут... — вказав він на купу паперів. — Всі призналися. Інакше — біда.
— Яка там біда, — почав, було, Іван, але той його перебив.
— Забрать! Досить! Полюбязничаєм завтра, — звернувся той до сержанта.
Сержант вказав головою на вихід, Іван рушив виходити, але за ним потягнувся й сержант, а коли внизу проходили побіля головної брами, сержант шепнув:
— Дядя! Диви — нікого. Тікай.
— Нема часу, — відповів Іван легковажно, а сержант лиш мотнув головою в бік бараків і вони йшли спорожнілою площею, а при наближенні до Іванового бараку, сержант знов озвався:
— З тобою, дядя, дрянно... Єдине — драпак. Приємних снів. — І після цього він повернувся назад.
На що Іван відповів лиш кивком голови і направився до бараку, йому все це смерділо провокацією, або поганим жартом, бо ж то тікати — значить боятися, а боятися — значить почуватися винуватим, а Іванові здавалося, що вони там з тими їх байками, не дуже в сідлі, вимагалось лиш видержки.
У бараці спали згустками черви, лягаючи нероздягнутим на своєму пів-ложі, Іван мусів відсунути свого співложника, який переліг межу їх володінь, на що той викрикнув:
— Ну, так що? Вже? Ну, а як?
— Не хвилюйся, — відповів Іван.
Він ліг, але сну не було, заважала картина допиту, той там начальник, напевно приятель Бушлатова і, напевно, це вони все це спартолили з боязні, що Іван їх знає і може стукнути. А то там сержант чи не в їх змові, темна, дуже темна вода... Тож то лейтенант... Іван ще не встиг його розкусити, але, видно, армієць, а це значить не отесаний, можливо для нагляду над тими прахвостами, які рятують свої шкури шкурами інших. "Тікай!". Може й тікай. Хто тепер не тікає, так цей світ змайстровано. Бушлатов, Хомутов, Нюрка... Хаща плюгавства. Не розберешся.
Під цю таку літанію Іван і заснув, і навіть міцно, прокинувся — світило густо сонце, камера зяяла порожнявою, два інваліди її замітало, хмара куряви нагадувала бурю в пустелі, через відкриті вікна гнало гамором, свіжістю, гуркотом машин. Інваліди, видно, з полонених, одного на грудях орден Суворова.
Іван також вийшов, мав намір вступити до кухні і був здивований, коли там, до його порції торфу, що звалось хлібом, вперше додано ложечку маргарини американської марки. Америка, як видиться, і сюди пролазить потайки з мудрим наміром підкормити майбутніх своїх погромщиків... Ой, та Америка! Гра в банк... Вивезе — не вивезе!
Три дні і три ночі не чіпали Івана, ходив по таборі, мов індик поміж курами, обдумував і обдумував все в коло, те саме й те саме. Буза — розуміється, але на бузі вони виросли, це їх хліб насущний, а ти доказуй, вилазь з шкури і в наслідку... Виведуть у той там гайок і прощай жизня під щебіт соловейка.
Тож то третього дня (таки вже за дня), Івана покликали знову до того смердячого СМЕРШ-у і просто до лейтенанта, а той також з орденом здається, Суворова, за тим самим, заваленим папір'ям, столом, зустрів його з усмішкою, мов би приятеля.
— Садітєсь! — було його першим словом, навіть на "ви", тож то Іван, насичений досвідом, не квапився сідати, будучи переконаним, що з цим сторчить чергова якась козня. — Садітєсь! — повторив лейтенант. Чемність за чемність. Іван присів. Лейтенант здійняв голову, мов би збирався виконувати довший монолог, продовжував:
— От яка справа, дядя. Ми післали запит до штабу командування. Задоволений? Але увага: запит-незапит, брат-не-брат, а діло-ділом. За вами брудна-пребрудна справочка... Не поможе ніяка пілюля. Вимагається ясности.
— Лейтенант! — відповів на це Іван простодушно, мов би говорив зі справжньою людиною. — Ви знаєте, як і я знаю, що справа ця тому брудна, бо майстрували її брудні руки. І знаю чому. Нагадайте тим майстрам, що я бачив і жирніші кавалки. Чули ви таке слівце ,,єжовщина"?
Лейтенант закліпав рудобровими очима і кивнув головою.
— Ну, от... Так за тих часів, подібних, як моє, "діл" пройшло мільйонів із двадцять, і в тому також моє. Сам за це того майстра ...
— Дядя, — перебив лейтенант Івана, — така розмовонька зі мною не вигорить. Що там було — було, а тепер є, що є. Вам закидають ,,самостійну й соборну..." Під проводом Америки. Будьте певничкі... З тією добродійкою ми ще розправимось, для нас з нею на плянеті місця замало, ми зробимо з неї Берлін, а тоді "будєм пасматрєть", як казав один Іцек. Тож то ваше, дядюшка, діло, як казав той самий Іцек "плохо дєло", воно нам до букету не підходить, знаєте ж, що ніякої такої, ані самостійної, ані соборної, як казав один царський міністр, "нєт, нєбило і бить нє может". От вам і весь сказ. І тому ми схильні, під виглядом якого хочете верблюда, запроторити вас до такої Сахари, звідки вас не вигребуть ніякі Вашінґтони. Фертіґ. Шлюс. Дефіляція скінчена... Йдіть собі, дядечку, до себе, добре це передумайте, на брата, ані на свата не надійтеся, а напишіть, як воно й що воно і чекайте. Ми вас не забудемо. Допобачення! Щасливої нової зустрічі.
Ця така "розмовонька" навіяла на Івана мало не паніку, його таки в "серьйоз" возводять в атамани "самостійної й соборної", що у них вважається злочином номер один і карається відповідно. І навіть, доказавши свою невинність, плями яку на тебе кинуто, не змиєш ніяким милом. Ти вже штампований і єдине для тебе на плянеті місце•— Сибір... В найкращому випадку. Іван це знає.
І що за іронія. Як світ-світом, ніякою такою політикою Іван не переймався, це домена Андрієва, це, було, той краяв та перекроював бідну імперію на "самостійні й незалежні" і, диви, гокус-покус. Той там в герольда "єдінства братскіх народов", а цей тут, не більше й не менше, Петлюра чи Бандера і признавайся, і підставляй печінки та селезінки. Іван ще пам'ятає "Катеринки" та "стулі"... Коли він пурхав метеликом. Можливо, вони захочуть і тут обернути його в метелика. Спротиву так справедливці не зносять, це для них газ іпперіт.