Але Іван був дивом вдарений, коли, зараз при вході до білого будинку, йому переступило дорогу два козарлюги в уніформах виразно старшинських рангів. От чого-чого, а такого не сподівався. Чи не продовження це, либонь, марень карцеру? А чи не помиляється те ще одне його зряче око? Тож бий його грім ясний, тож це Андрій, брат рідний... А той другий... Дебелий, мало не копія його самого, з тим орденом... Не може бути! Тож Василь! Скільки тих років і років, пізнає скорше чуттям, ніж зором, а то ж син. Здивування дух-запираюче. Морози. В такому місці!
— Іван? — першим озвався Андрій. У голосі його щось володарне.
— Він і є, — відповів той на диво стримано, мовляв, нічого такого особливого не сталося, щоденна й буденна процедура. І його розуміли.
— Ну й пішли! — резюмує Андрій. Там все оформлено.
А коли відходили, Василь по-гусарськи комусь та крикнув:
— Начальнік! Всьо в порядкє! Паєхалі! — І при тому глянув мигцем на Івана з його поліпленим глобусом, на обличчі його щось, мов би огида.
Сходили, троє сходин, сходами до машини чорного кольору з шофером у військовій уніформі, який відчинив їм спочатку дверці, до яких втиснулись Іван з Василем, а опісля передні з Андрієм, а коли шофер заняв своє місце,— Пашлі! — кинув Андрій вдоволено і в ту ж мить загурчав мотор.
Машина рушила, висувалась з брами табору, вартовий віддав честь, відкривалась вільна путь — на право, на ліво, взято на право, мотор набирав швидкість, Іван все ще в нестямі — сон-не-сон, ти гостро вдарений несподіваністю, паралізований здивуванням, за тобою прості безвихіддя, перед тобою арка тріюмфу, біля тебе син і брат, уніформи ,,пабєди", машина трофейного порядку, бетон найкращих шляхів Европи.
Лиш не відомо хто ти і що ти сам. Коли Іван намірявся щось спитати, йому вказано на спину шофера... Іван зрозумів. Говорили про погоду, Іванові речі... Погодою відає сила з високого неба, а речами Андрій, і вони у схованці авта, яке гналося зі швидкістю 100, ніде не зупинялося, і під годину третю з полудня, розгонно врізалось в мальовничі руїни, що їх, свого часу, на карті Европи, звано Берлін. Звалища грузів, там то там, написи, десь-не-десь люди... Повернули на право, повернули на ліво, і по кількох таких поворотах в'їжджали до залізної брами з будкою вартового, алеєю тополь і палацом на два поверхи барокового крою, перед сходами якого, авто зупинилось.
— Доєхалі, — бадьоро сповістив Андрій. — Вася забирай батька, відправляйсь на квартиру, а я займусь формальностями... Чекайте! — звернувся він до Василя.
Висідали. Перед ними широкі сходи, тяжкі, різьблені двері, шерег машин, уніформи військових. Василь з Іваном входили бічним входом, довгим, з високими вікнами, коридором, зупинились перед високими, сіро ясної барви, дверима, що їх відімкнув Василь довгим ключем, за якими відкрилась величезна світлиця з величезним ватраном, величезними вікнами, заставлена канапами, фотелями, столами і двома, недопасованими до цілості залізними, військового типу, ліжками. Рококо, шовки, канделябри, картини...
— Ось ми і вдома. Розташовуйтесь, батьку, — говорив Василь. — А тепер би щось пошамать. Зараз, зараз... Влаштуємо... — Він підійшов до переднього, збоку, столика, де стояв телефон і підніс трубку. — Алло! Тут 115. Мороз. Три обіди. Борщ, біфштекс, пюре, салат, кофе, солодке. Окремо. Дякую. Ну, от... — він поклав трубку і додав: — І водочки, розуміється... — Відчинив невеликий, рококового стилю, буфетик. — Є! Браво! Чи пригадуєш, батьку, наш хутір? Тут також хутір, але більший. У нас, було, ковбаса, але й тут знають це діло. А тебе, бачу, здорово ті твої американці... У нас тут лікар ... Він тебе огляне, — говорив уривно Василь.
— Це вони тебе так інформували, — озвався спокійно Іван.
— Начальник, СМЕРШ. Привезли, каже, тебе в неможливому стані, але й він сам, здавалось, не в луччому — докинув пораючись Василь.
— Ми з ним трохи посперечалися, — додав Іван.
— Але маєш щастя... Це вредна штучка... Забарись ми деньок... Але тепер ми, більш-менш, в сідлі, хоча ти ще не звільнений. Передають твоє діло до Києва, ми взяли тебе на поруки, — говорив Василь, витирав склянки, краяв ковбасу.
— Чи бодай знаєш, що вони там наколотили, — питав Іван.
— Та знаємо. Галіматья — розуміється. Але щастя, що той там... Пригадуєш? Лейтенант... Товариш Андрія. Власенко. То ж то він і телефонував. І добився. Але це, кажу, не грає ролі, сам знаєш як то у нас, справа тут не в фактах, а в процедурі. Стукача, що тебе всипав, пустять в розход першим, але з того нам не буде легше... Тепер же, батьку, поки суд та діло... Сідай. Забудь. Чортяка з ними. А ось і Андрюша.
Увірвався Андрій з малою, чорною валізкою, яку кинув на бите шовком рококове крісло.
— Знаєш, братику, — говорив він похапливо, — отой твій обідраний чамайдан, наробив нам конфузії, його там перетрясли, твої речі смерділи, як стара курва, ми передали їх у відвошивню. Завтра дістанеш.
Іван лиш махнув рукою, видув на підпухлих губах криву посмішку, а Василь зауважив:
— У нас тут, батьку, гігієна... Але, Морози! Готово! Атака! Займай позиції!
Сідали біля круглого, посередині кімнати, стола, прикритого тяжкою, зеленавою прикривкою облямованою по краях гаптою лілей, підносили склянки кришталеві "за зустріч", Іван відчув настрій, що влився до нього, мов кип’яча вода, він був вирваний з місця і не було слова цього сказати, виглядав, як зшитий дротами баняк, а те випите наповнило його втомою, одне його не запухле око злипалося, вимагалось сну, але принесли обід, як слід, на тацях й тарілках, дві прислужниці у білих халатах, почався бенкет, а Андрій, щоб заповнити мовчанку, почав оповідь про вечір у якогось генерал-майора Потапова.
— Знаєш, — казав він захоплено, — скільки там було випито?
— Не знаю, але уявляю, — відповів на це Василь.
— Літра на рило, плюс шампанське. Все лягло ладом. А коли б ти бачив особняк. Тринадцять кімнат... І стільки ж прислуги. Лакеї... У фраках... Сорок гостей... Срібло, порцеляна, кришталь... Смажені поросята, пудові окісти, кури по київськи. А Ганна Семенівна, його благовірна жена, мене питає: чому не прийшов Вася. Ти знаєш, вона до тебе втріскалась, я це знаю, плакала на плечі. Мігрена, кажу. Ти ж мав запрошення... На що Василь відповів: