— Да, да, да. Учьтьом, учьтьом, — відповіли йому учтиво, вказали до просторого, застеленого перським килимом кабінету з портретом Сталіна, казали сідати, старанно слухали, на машинці все писали, а коли скінчили, чемно сказали:
— Ґражданін Мароз. Етаво пака давольно, ідітє дамой, ми вас визовьом.
Іванові, така їх поведінка, видалась мало не чудом, як-не-як це ж НКВД, можливо він не потрапив в ті двері. Але ось воно й ще одне чудо, можливо, навіть чудо з чудес. Коли він збирався відходити, той таки прищуватий молодий хлопчисько, в тій його, з малиновими кантами блюзі, що ото нотував його сповідь, вийшов за ним в коридор, відкликав на бік і вирік дослівно таке:
— Слухайте, Мороз. Якого чорта, будучи там, вернулися сюди. Як вам, так і нам на клопіт. Ви ж мусите знати, що всі ті, які побували там, втратили місце тут. Не покладайте надій на сина чи брата. Вас тут не лишать. Хочете бачити жінку — їдьте, цілуйте і змийтесь. Куди хочете. Інакше — Сибір. Будьте здорові. — І він швидко відійшов.
Розуміється, що Іван таки приголомшений, це, чорт бери, аж ніяк не в їх стилі, можливо, це чудо, а, можливо, звичайна, не мудра пастка. У них рука не здригнеться, це їх фах.
Одначе... Одначе — хто зна. Людину може злякати бич війни, особливо такої, як ця минула, і вона почне боятися навіть себе самої. Таке, наприклад, НКВД, смердяче місце в арсеналі людського духа, але й там життя і, можливо, також люди... І, можливо, до цієї категорії слід зачислити і ту молоду істоту тієї там установи. Та їх різних чимало. Це ярмарок, а на ярмарку товар всілякий.
Але, як сказано... Можливо це звичайний гачок. Ловись, мовляв, ловись, рибко, у воді темній. Але Іван бита личина, на будь-що його не візьмеш, слід би поговорити з Андрієм, той цю музику знає достатньо. Наближається дев'ятий вал, пахне Сибіром.
Так, порада Андрієва була б вельми придатна, але де його і як його знайти для цього, дарма, що живуть вони в тій самій кімнаті. Той весь по вуха у своїй біготні і хто зна чи вистачить його для чогось власного. У Івана створилось враження, що кожна істота подоби людської, яка важила до цього ось "переможного" часу, духовно спараліжована і не спроможна на жодні вияви свого особистого, як колись казали, Я. Все нормалізовано. Всі знали, що треба казати, що бачити, що чути, що знати. Величезні досягнення! Нечуваний добробут! Найщасливіші люди. Нестримна течія перемог.
Андрій весь в цій течії, його статті надавали цьому напрям, Іван почав навіть його боятися, сказати чи не сказати про свої клопоти?
Але раз щось таке трапилось...в робочому Андрієвому кабінеті. Іван одважився. Слово-по-слову, так і так, мовляв... Що би він на таке порадив.
А Андрій, замість радити, лиш запитав:
— Чи ти знаєш, де є парк Пушкіна?
Іван здивований, його очі збільшились.
— Який такий парк? І де він має бути? — питає Іван.
— Парк! Пушкіна! В Києві!
— При чому тут парк?
— Знаєш, чи не знаєш?
— Та знаю.
Андрій бере кусник паперу і пише: "парк Пушкіна ... Година три тридцять... Сьогодні... Чекаю... Трамвай три... Зрозумів?" Іван це прочитав, кивнув головою, зрозумів, тож то Андрій подер писульку, вкинув до убиральні і спустив воду.
Виглядало це на гротеск, але не Андрія з Іваном, для них це велика драма, так воно є і не може бути інакше. А коли, опісля, в тому самому парку, мов би двоє випадкових людей, вони зустрілися та перевірили, що біля них нічого підозрілого, Іван таки не втримався:
— Виявляється, що ти і мене боїшся!
— Йду на ризик, — відповів Андрій з посмішкою, якій відчулась іронія й нехіть. — Ти для мене все ще стара морозівська шкапа, гідна довір'я, остання на нашому білому світі, а от жінки боюсь, сина боюсь, стін боюсь. І навіть боюсь повітря. І не думай, що це така моя патологічна прикмета, це наш стиль поведінки, ми опинились в гущі таких протиріч, що інакше не йде. Інакше ми не були ми, а зубний порошок. Яка в цьому, питаєш, логіка? Думати тут категоріями логіки значило не думати взагалі, найістотніше тут вижити, а це, як ти знаєш, ще з підручника зології нашої народної школи, інстинкт... І як ти його маєш — живеш, не маєш — йдеш на звалище. Протягом усіх моїх років у рямцях цієї системи, я керувавсь цим компасом, більшість мною написаного під його диктат. Лінія. Балянс порухів. Словом більш, словом менш і ти в халепі.
Ти спитаєшся, чому таке зі мною сталося... Отже я був, пригадуєш, така тобі логіка. Хутір. Мої ораторії. Викроював з тіла імперії — УНР, Петлюра, я був весь в тому, це була моя, пригадуєш, домена діяння, бачення, розуміння світу, але ми програли... І не так, можливо, програли, як потрапили не в ті двері. Юнаки, що, пригадуєш, пішли на ті Крути, можливо і були герої, але матроси балтійської фльоти, що їх розторощили, були звичайні горлорізи і в цьому весь секрет. Зударились гімназисти Києва і ЧеКа Петербургу, демократія Центральної Ради і диктатура пролетаріяту і, розуміється, всього світу, хто переможе було наперед ясно і от тобі вибір. І я вибрав... Сам знаєш кого... Наша революція така стерва, що в ній одно тільки місце, коли ти не хотів стати емігрантом і, здавалось, що ти тут потрібніший, УНР не було скінчено, розгортались нові фронти, до розпуки комуфляжилось, корчилось блазнів, ліпилось Пролітфронт, гралось в банк з дияволом і результат? Сам бачиш. З нас залишено кістяк... Все живе обгризено до кости. А що далі... Я стопроклятий оптиміст, остання з останніх курва, але вірю гранітно... І чорт з ним — лишаюсь до будь-що-будь... Але ось ти... З тобою шляпа. Тобі тут не було, нема і не буде місця, легіон подібних давно зникли, а що тим ще в плоті і кості, це випадок один на мільйон, і от моя тобі рада; їдь до Канева, привітайсь з Мар'яною, вертайся назад, а ми з Василем підкинем тебе американцям... Інакше Сибір — говорив Андрій, здавалось, незучаснено, й мов би це йшла мова про звичайну погоду.
А Іван, що це чув і це бачив, не вірив своїм вухам і своїм очам, що це Андрій. Звідки у нього ця така мова, така тобі замерзла, здавалось, істота і враз отаке диво. Тож над ним двадцять п'ять років діяла злива огню перетоплення — билось, кувалось, гартувалось. І враз отаке.