— Згораю цікавістю... Буду першою туристкою, — відповіла Віра.
Вони повернули на ліво, перейшли мостик, вийшли на пригірок де колись жив-був парк оточений залізною огорожею з широкою брамою, а тепер ляндшафт з місяця подовбаний кратерами зі залишками деякого рослинства, як це малюють його на картинах страховищ. А сама вілла з партером, бельетажем і мансардою, це також об'єкт царства страхіть, побита й пошарпана, але на власних ногах. До неї входили, з неї виходили, переважно чоловіки, деякі з бородами, деякі в пасьмужастих бухенвальдках. Сашко отаборився на самому аттику з найгострішими видами звалищ. Мав ліжко, канапу, фотелика, шафку, поличку, на стінах кілька його ж малюнків туманного вислову, на рококовому столику, що нагадував песика дакеля, барви, пензлі, палета, білий, ватоподібний хліб, ковбаса, сушені каліфорнійські сливи. Головне ж — два картони цигарок "Пел-Мейл" — самородки золота.
— Закурюй, Вірочко, — вперше перейшов він з нею із "ви" на "ти".
— Дякую. Перестала, — відповіла Віра.
— Як перестала? На чий реґлямін? — дивувався Сашко.
— На мій власний.
— Як можна модерну жінку уявити без диму? Без сорочки — так, але без цигарки... Втече від сорому. Чи ти бачила останні паризькі моди?
— Ой, покажи!
— Заойкала. Любуйсь! — І він подав їй номер журналу мод.
— Де ти вискіпав?
— Вискіпав. У нас все. Хочеш птичого молока? І це дістанеш. Ось цигарки. Сусід приніс за його портрет. Він дістав двісті картоплин. За картоплини — пляшка самогону. Самогон — два картони цигарок. Мені це коштує два дні в поті чола... За картон дістаю тузінь військової білизни і блокнот шкіцування. Портрет міністра в бухенвальдській піжамі гарантує перепустку до Парижа. Що ти на це, чарівна Морозівно? — говорив, увесь із захоплення, в ореолі величности, Сашко.
— Ти, бачу, весь у тому.
— Вірочко. Треба. Життя.
— В уявному Парижі. Що буде в Парижі дійсному?
— Не знаю. Але, будь певна, не мансарда Ластівка.
Я не роджений для сартризму. Моїм праотцем був Соломон, такий цар, смакун гарного. Кумиром духа... Я вже сказав — черевань, бабій, честолюб д'Бальзак. А поле бою — Ню Йорк. Так. І ніщо менше. Але чи не пора нам до "Елефанту"? — і Сашко глянув на свій наручний годинник.
Внедовзі, вони чинно, під руку, сходили сходами, як все ще прозраджували їх добротність, дарма, що покреслені зачерками бомб та позбавлені килимів. Все тут пашить настроєм мармору, люстри, картин від яких зістались тільки відтиски. Достойне румовище, в якому сновигають тіні минулого, силуети теперішнього і один Господь Бог, у високому небі, знає, що прийде їм на зміну.
Вони вийшли надвір, пройшли браму, повернули на місто, їх мета "Елефант", але Сашко навертає на довшу дорогу через парк. Між ним і Вірою, він це знає, багато недомовлень і, здається, це вгодний час дійти з цим до ладу. Дарма, що Віра все ще не в акорді, вона збоку, її тіло тут, але дух де інде. Вона заповнена вщерть людиною іншого стилю і це те справжнє, але разом... Вона так залишена, їй там нема місця, а час наглить. Батько, вона переконана, пішов ,,оформлюватись" і це вже кінець. І єдина протягнута рука — Сашко. Провела з ним весь день і, здається, як і колись в Києві, рішили їхати разом. Призначення Париж.
Хоча другого, наступного дня — середа, між дев'ятою й десятою годинами. Віра чапить осамітнено за селом на дорозі під плакучими вербами з надією зустріти Нестора. Було-не-було, можливо, востаннє... Втомлена й зневірена, мало й погано спала, вечором побувала у батька, не говорив, а кричав з нею, така лють, але вона рішена. Хай вертається. З Богом. Їх дороги розходяться і хто зна, чи не назавжди.
Їй пощастило, Нестор появився, гостра, мов удар, з'ява... З течкою, легкий, у сірому одязі без капелюха. Глянула і... — О, Несторе! Нарешті! — вирвалось у неї, схопила його під руку, намагалась тримати крок, дивилась у профіль. То ж то він, то ж то він... Усміхнені уста... І, здається, на лівій скроні, мов би злегка підмазав черничником. Йшли швидко дорогою, сюди і туди народ, Нестор пригадує останню з Іваном зустріч і йому не хотілося, щоб щось таке повторилося.
— Хочете, покажу вам іншу дорогу, — грайливо озвався Нестор.
— Показуйте, — вирвалось у Віри.
Повернули на луг, перейшли мостик, йшли здовж річки, а там на ліво, вверх стежкою, серед жита, до гаю... Він зеленів, бринів, пахнув, його дерева горіли сонцем, його поляни залиті квіттям, роями метеликів, хоралам птаства.
Як його втриматись. Віра захоплена, зривалась і бігла з розгону сідала, гладила траву. — Дивіться! Трава! Які це квіти? — гукала вона, нахилялась до землі, торкалась устами голівок кульбаби. У галузі буків гомоніло їй птаство, в гущавині ліщини промигнула фігурка якоїсь тваринки. — Несторе! То ж чудово! Тепер ти мене звідсіль на витягнеш!
Нестор стояв, дивився, посміхався. Така собі чудова дитина, аж ніяково, справді, її звідсіль забирати... Віра ніби це відчула. — Несторе! А ходи! А сідай! А посидимо! — гукала вона.
Нестор вагався — де б його й як його, а Віра наглила:
— Отут. Біля мене. Дивіться який килим. Хто його такий, скажіть, виткав і то для нас.
Нестор присів, розглядавсь довкруги. — Чи ж насправді краса? — гомоніла Віра. — А ми ходимо і не бачимо. Але хто це був, що порубав стільки тих дерев? — говорила вона і вказувала на купи дрібного галуззя та голих сторчанів довкруги.
— Багато таких, а між ними також я, — відповів на це Нестор.
— Ви? Несторе? Ви? Як ви сміли? То ж це варварство? — гомоніла Віра і кинула на нього жменю жовтого цвіту кульбаби.
— Бо я варвар. У одного київського професора жінка має ревматизм і їй холодно, — говорив Нестор.
— Київського? — аж викрикнула Віра.
— Уявіть, київського.
— І він прийшов аж сюди, щоб рубати тут ці молоденькі, чудові дерева?
— Він не прийшов... його привезено.
— А чому? А скажіть чому? А чи є у світі таке просте, звичайне чому? Я знаю... Сонети, німці, комунізм, але ж чому київський професор мусів тікати аж сюди, щоб рубати ці дерева. І взагалі... Чому ви тут, я тут, мій батько тут, Сашко тут? — говорила швидко Віра звертаючись до Нестора раз на "ти", раз на "ви". — Як ти про це думаєш? — питала вона особливо підкреслено, ніби це їй дуже треба знати.