Тим часом маркіза д’Еспар недбало обсмоктувала крильце курчати.
— Моя бідолашпа кузина так прихильно ставилася до вас, — сказала вона. — Луїза звіряла мені свої мрії про ваше чудове майбутнє. Вона багато чого ладна була витерпіти, але яку зневагу виявили до неї ви, повернувши її листи! Ми прощаємо жорстокість; якщо нам завдають болю — значить, про нас усе ж таки думають. Але байдужість! Байдужість — це як полярна крига, вона сковує. Ну признайтеся ж, ви втратили справжній скарб — і зі своєї вини! Навіщо вам було поривати 8 Луїзою? Навіть якщо вам здалося, ніби вами знехтували, хіба не мали ви подбати про свій добробут, про поновлення свого імені? Луїза дуже цим переймалася...
— Чому ж вона нічого мені не сказала? — відповів Люсьєн.
— О господи, та це ж я порадила їй не відкриватися вам. Щиро скажу, я злякалася, побачивши, як мало ви знайомі зі світським товариством. Я боялася, що ваша недосвідченість, ваша нерозважливість і юний запал можуть зруйнувати або сплутати її розрахунки і наші задуми. Згадайте-но самі, яким ви тоді були. Згадали? Ви погодилися б зі мною, якби побачили оце тепер свого двійника. Ви стали зовсім іншою людиною. І якщо ми перед вами винні, то тільки в тому, що не змогли цього передбачити. Але з тисячі чоловіків чи знайдеться бодай один, хто поєднував би в собі такий розум і таку дивовижну здатність пристосовуватись до вимог середовища? Як могла я здогадатися, що ви цей рідкісний виняток? Ви перевтілилися так швидко, ви так легко засвоїли манери парижанина, що коли місяць тому я зустріла вас у Булонському лісі, я не впізнала вас.
Люсьен слухав цю вельможну даму з почуттям незбагненної втіхи. Вона промовляла свої облесливі слова з таким довірливим і злегка ображеним виглядом, з таким наївним виразом обличчя! Здавалося, вона справді щиро зацікавлена його долею, і він майже повірив у чудо, як був повірив у чудо в день своєї першої появи в Драматичній панорамі. Після того щасливого вечора життя тільки всміхалося йому, і Люсьєн почав приписувати своїй юності чародійну силу. Цілком певний, що не дасть заскочити себе зненацька, він вирішив випитати у співрозмовниці все до решти.
— Які ж то, маркізо, були задуми, що нині обернулися на нездійсненні мрії?
— Луїза хотіла домогтися королівського указу, що дав би вам право носити прізвище й титул де Рюбампре. Вона хотіла поховати Шардона. Тоді це було просто, тепер — з огляду на ваші політичні переконання — майже неможливо. А тим часом успіх її задуму приніс би вам щастя. Ви назвете наші мрії пустими химерами. Але в нас усе ж таки є досвід, і ми знаємо, якої ваги надає графський титул елегантному, чарівному молодикові. Нехай у присутності багатих спадкоємиць або юних англійок-міліонерш повідомлять: "Пан Шардоп!" чи "Граф де Рюбампре!" — це справить аж ніяк не однакове враження. Хай він навіть весь у боргах, граф легко знайде доступ до сердець, його врода яскрітиме в сяйві титулу, мов діамант у коштовній оправі. А пана Шардо— иа ніхто й не помітить. Не ми створили ці уявлення, розповсюджені в усіх шарах суспільства і навіть серед міщан. Ви самі відвернулись від свого щастя. Погляньте на отого молодого красеня, віконта Фелікса де Вандене— са, він один із двох особистих секретарів короля; Король любить обдарованих молодих людей, а у Ванденеса, коли він приїхав із провінції, багаж був не важчий, аніж у вас, і ви в тисячу разів розумніші за нього. Але чи належите ви до вельможного роду? Чи маєте ви високий титул? Ви знаєте де Люпо. Його прізвище Шарден — дуже схоже на ваше. Проте він і за мільйон не продав би скромного батьківського маєтку. Бо завдяки йому він стане графом де Люпо, а його син, можливо, — одним із перших вельмож королівства. Якщо ви не зійдете з хибного шляху, на який так необачно ступили, ви люди— ла пропаща. Подумайте, наскільки розважливіший за ©ас пап Еміль Блонде! Він працює в газеті, яка підтримує уряд; до нього прихильно ставляться всі сьогоднішні можновладці; він людина благонадійна і може водитися з лібералами цілком безпечно для себе. Тому рано чи пізно Еміль Блонде досягне своєї мети, бо він зумів вибрати собі й погляди, і заступників. Серед родичів прегарної жінки, яка сидить поруч із вами, уродженої де Труавіль, два пери Франції і два депутати. Маючи таке ім’я, вона вигідно одружилася; нині графиня де Монкор— не приймає у себе багатьох впливових людей, і, якщо буде треба, вона заради цього хлопчика Еміля Блонде розворушить весь політичний мурашник. А куди затягне вас Коралі? Не мине й кількох років, як ви будете по шию в боргах, а богемне життя остогидне вам. Ви погано розпорядилися коханням і погано влаштували своє життя. Ось що недавно сказала мені в Опері жінка, яку ви несправедливо образили. Сумуючи, що ви так необачно марнуєте свій талант і свою прекрасну юність, вона не про себе турбувалася, а про вас.
— О, якби ваші слова були правдою, маркізо! — вигукнув Люсьєн.
— З якого дива стала б я брехатц? — мовила маркіза, скинувши на Люсьена холодним зарозумілим поглядом, який спантеличив його до краю.
Геть зніяковівши, Люсьєн не відновив розмови; маркіза вдавала з себе ображену й більше до нього не озивалась. Своєю різкою відповіддю вона дошкулила йому до живого, але він усвідомлював свій промах і дав собі слово виправити його. Він обернувся до пані де Монкор— пе і заговорив із нею про Блонде, вихваляючи цього молодого письменника. Графиня слухала поета прихильно і, по знаку пані д’Еспар, запросила його відвідати її дім у настунний прийомний день, запитавши, чи не буде йому приємно зустрітися з пані де Баржетон, яка прийде, незважаючи на свою жалобу; бо йдеться не про бал чи велику звану вечірку, будуть запрошені тільки найближчі друзі.
— Маркіза запевняє, що я один у всьому винен, — сказав Люсьєн. — Тож хай її кузина сама вирішує, як поставитися до мене — поблажливо чи ні.
— Звільніть Луїзу від безглуздого цькування в газетах; адже, крім усього, вони ганьблять її, пов’язуючи її ім’я з ім’ям чоловіка, яким вона відверто нехтує. Зробіть це, і ви підпишете з нею мир. Кажуть, ви вважаєте, ніби вона посміялася з вас, а я бачила її дуже засмученою. Луїза почуває себе зрадженою й покинутою. А правда, що вона виїхала з провінції з вами й заради вас?