— А що нам створите ви? — спитав Шатле.
— Оголошувати такі наміри, — відповів Люсьєн, — ча пе означає це заявляти право на геніальність? До того ж народження таких величних образів потребує неабиякого життєвого досвіду, глибокого знання людських пристрастей і нахилів, чого я ще не досяг. Але початок уже є, — скрушно додав він і кинув мстивий погляд па гурток вельможного панства. — Задуми виношуються довго...
— І важкі будуть пологи, — втрутився пап дю Отуа.
— Дарма, ваша добра матіпка допоможе вам, — озвався єпископ.
На ці слова, так майстерно підказані, на цю таку жадану помсту очі гостей засвітилися втіхою. В кожного на устах промайнула посмішка аристократичного вдоволення, підкреслена запізнілим реготом пана де Бар— жетона.
— Ваша превелебносте, ви надто мудрі для нас, дами вас не зрозуміли, — мовила пані де Баржетон, і слова її урвали сміх, привабивши до неї здивовані погляди. — Поетові, який черпає свої натхненні образи з Біблії, справжня мати — церква. Пане де Ріобампре, прочитайте нам "Святого Іоанна на Патмосі" або "Валтасарову учту", доведіть його превелебності, що Рим і нині Magna parens ВергіліяІ
Жінки обмінялися посмішками, коли Наїс вимовила два латинські слова.
Виходячи на життєву дорогу, навіть люди найупевнені— ші в собі нерідко розгублюються. Від завданого удару Люсьєн спершу пішов на дно, але відштовхнувся ногою і знову виринув на поверхню, давши собі слово підкорити цей бундючний світ. Неначе бик, вжалений тисячею стріл, він ошаліло підхопився й уже наготувався на Луїзине прохання продекламувати "Святого Іоанна на Патмосі", але більшість картярів посідали за ломберні столики, відчувши себе нарешті у своїй стихії і смакуючи втіху, якої не могла їм дати поезія. Крім того, вра— жепе самолюбство вимагало помсти, і, покинувши Люсь— єна та пані де Баржетон, гості тим самим виявили свою очевидну зневагу до цієї доморощеної поезії. У кожного виявилися якісь свої інтереси: цей завів розмову з префектом про повітову дорогу, та пропонувала трохи пограти, щоб урізноманітнити вечір музикою. Високо ангу— лемське товариство, відчуваючи себе поганим суддею в поезії, надзвичайпо цікавилось, якої ж думки про Люсь— єна Растіпьяки та Пімантелі, й довкола них зібралося чимало гостей. Великий вплив, який мали в департаменті ці дві родини, проявлявся за всіх обставип. Всі їм заздрили й догоджали, бо кожен передбачав, що їхнє заступництво може йому знадобиться.
— Якої ви думки про нашого поета та його вірші? — ввернувся Жак до маркізи, на чиїх землях він полював.
— Як па провінцію, — сказала вона, всміхаючись, — вірші непогані. Зрештою, такий вродливий поет нічого не може робити абияк.
Цей присуд видався усім чудовим, і її слова стали переказувати одпе одному, вкладаючи в них образливіший зміст, аніж того хотілося маркізі. Дю Шатле па прохання гостей погодився акомпанувати панові де Варта, і співак зарізав славетну арію Фігаро. А що вже були відкриті двері для музики, то гостям довелося вислухати у виконанні дю Шатле й лицарський романс, що його написав Шатобріан за часів Імперії. Потім пішли п’єси в чотири руки, — грали їх дівчатка па вимогу пані дю Броссар, яка хотіла похвалитися перед паном де Севра— ком блискучими талантами своєї дорогої Камілли.
Пані де Баржетон, ображена зневагою, яку товариство виявило її поетові, відплатила презирством па презирство, вийшовши у свій будуар на той час, поки гості розважалися музикою. За нею пішов єпископ, якому вікарій пояснив глибоку іронію його мимовільної шпильки; монсеньйор хотів спокутувати свою провину. Мадмуазель де Растіньяк, захоплепа віршами, прослизнула й собі в будуар без відома матері. Сівши на стебновану кушетку і посадивши поруч Люсьєна, Луїза сказала йому на вухо так, щоб ніхто того не помітив і не почув:
— Любий ангеле, вони тебе не зрозуміли! Але...
Люблю повторювать твої чудесні вірші.
Втішений цими лестощами, Люсьен на мить забув про свої прикрощі.
— Слава не дістається дешево, — сказала пані де Баржетон, потискуючи йому руку. — Терпіть, терпіть, друже мій, і ви станете великим, ціною страждань здобувши безсмертя. Я й сама хотіла б зазнати труднощів боротьби. Нехай вас господь береже від життя сірого, без бур, у якому нема простору, щоб розгорнути орлипі крила. Я заздрю вашим стражданням, ви принаймні живете! Ви розвинете свої сили, вас окрилятиме надія на перемогу! Боротьба ваша буде славна. Коли ви досягнете царственої сфери, де владарюють високі уми, згадайте про бідолашних знедолених, чий розум знемагає, задихаючись у атмосфері морального азоту, про тих, хто гине, повсякчас усвідомлюючи, що життя прекрасне, і не має змоги жити, про тих, хто має зіркі очі, але так нічого й не бачив, про тих, у кого тонкий нюх, і хто вдихав лише пахощі отруйних квітів. Оспівайте тоді квітку, котра в’яне в лісовій гущавині, заглушена ліанами, жадібними густими травами, квітку, яка чахне, не зазнавши сонячної ласки і всихає, не розквітнувши! Хіба це не поема глибокого смутку, не цілком фантастичний сюжет? А яка чудова тема — змалювати молоду дівчину, котра народилась під небом Азії або в африканській пустелі і котру доля занесла в якусь холодну країну Заходу: вона волав до улюбленого сонця, вмираючи з невимовної туги, однаково вбита і холодом, і коханням! Так ви створили б образ багатьох нещасливих доль.
— І змалювали б душу, яка пам’ятає небо, — сказав спископ. — Думаю, таку поему колись було створено, і я втішаюся, бачачи у "Пісні пісень" один із її уривків.
— Візьміться за таку поему, — сказала Jlaypa де Рас— тіньяк, виявляючи наївну віру в геній Люсьєна.
— Франції бракує серйозної духовної поеми,— мовив єпископ. — Повірте мені: слава й багатство будуть нагородою для того, хто потрудиться в ім’я віри.
— Він напише таку поему, ваша превелебносте! — палко вигукнула пані де Баржетон. — Хіба не видно, що цей задум вже займається в його очах, як полум’я світанку?
— Наїс зовсім нехтує нами, — сказала Фіфіна. — Що вона там робить?
— Хіба ви не чуєте? — відповів Станіслав. — Вона осідлала свого коника і хизується гучними словами, в яких нема пі голови, ні хвоста.