Вже й у полі. Катря згадує свій садок. Оте тукання костура нагадує їй, як падають яблука. Одірвалося, короткий шурхіт, жовтий або рум’яний зблиск, підплигом-підскоком по траві — та й заснуло, припавши своїм холодним личком до землі. Цікаво, що яблуку ввижається? А, мабуть, отакий самий садок, і такий самий вітер, і таке саме яблуко, яке тепер припало до землі. Тук-тук. Ще впало одне. Оце натрусить вітер, оце насиплеться до вечора, і вночі. Яблука такі милі, такі довірливі, є в них щось наївно-дитяче. Катря всміхається.
Іван Петрович відчуває поле своїм обличчям. Легке віяння то пестить його, то ластиться, то наскакує розбишакувато. І він відчуває глибину вітру, глибину поля, таке бездонне безмежжя... Забуває, що завжди йде в темряві і йде в темряву. Він уже одвик від тих давніх відчуттів, коли кожної миті побоюєшся, що ось-ось вдаришся лобом об щось тверде чи наткнешся тілом на перешкоду, коли здається, що навколо безліч ворожих предметів, які самі йтимуть на тебе, якщо ти на них не натрапиш... Осіннє поле котиться на нього своїми запахами; гіркувато й запилено дихають придорожні полини; ось прилинув ізвіддалік конопляний дух, полоскотав ніздрі; а це — сіно, сухеньке сіно, з зів’ялим романцем, з деревієм та Петровим батогом; струмочком процідилася лугова м’ята, розтеклася по душі. Любить запахи гречок. Любить слухати — як вона густо й біло пахне...
— Обережно,— долинає до його слуху Катрин голос.— Тут хтось перекопав стежку.
Він відчуває дотик дівочих пальців до свого ліктя. Весь напружується, підносить високо ноги й переходить по скопаному.
...слухати, як вона густо й біло пахне, як медово гуде бджолами, слухати, як без болю віддає їм свої солодощі, слухати, як вона там шелесне, там сплесне, ніби хоче зіп’ястися на свої пахучі крила й також полетіти разом із бджолами.
Раптом почув, що Катря знову всміхнулась. Лагідне, тихе, мовчазне, приязне оце дівча. Він відчував його поруч із собою так, як можна відчувати велетенську квітку дикого маку. Квітка просто цвіте, грає червоними пелюстками, ледь-ледь ворушаться її чорні бровенята. І, звичайно ж, мак уміє так само всміхатись, як Катря. В його цвіті є багато від чистоти й свіжості дівчинки... Дівчинка — мак... Мак — дівчинка... Пелюстка — усмішка... Усмішка — пелюстка... Червоні барви — то пісня польового дівчати, яке цвіте одне літо...
— Село,— сказала Катря.
В його неясні думання-відчуття вже залітали інші запахи. Вітер, обернувшись, доніс дух картопляних городів, соняшничиння, витьопаної дощами кукурудзи, сльозливе зітхання цибулі. Село поближчало — вже вгадується мох на стріхах; густі загати з очеретів та картоплиння; лозові та ліщинові тини, грабові ворини, соснові ворота. Ось уже й перше подвір’я — потекло й холодно вкололо чорно-жовте цвітіння чорнобривців, приглушено-солодкава задуха кануперу. А з цього обійстя так і несе добрячим тютюном — мабуть, тут живе дрімучий дід, що мовчить та думає, мовчить та думає, а весь просочився махорковим димом.
— Поліцай іде,— каже Катря.
Послухати — тільки порохно шеберхає, тільки бур’яни лякливо пошумлюють. Стрельнули пронизливим цвіріньчанням горобці. І тут почув, як постукує його серце. Пі, то костур гупає по дорозі. Серце. Костур. І зненацька — човгання, ближче, ближче, трохи сповільнилось, наче аж стало завмирати... Щось насунулося, війнуло непевністю.
— Здоровенькі були! — сказав поліцай приязним, якимось наче аж жіночим голосом.
— Добрий день,— відповіла Катря.
— Прошаки? — майже співчутливо поспитав поліцай.
— Ага,— сказала Катря.
— Старцюєте, значить. А здалеку?
— З Нападівки.
— Ого, куди голод добрався! Це вже й до нас недалеко. А чого ж торба порожня? Не подають нічого?
— Ще не просили.
— То хоч у мене попросіть.
Прошаки мовчали.
— Попросіть, то, може, в кишені знайду яку крихту. Чи не хочете?
— Подайте,— пролунав Катрин голос.
— Бог подасть,— відповів поліцай та й зареготав. І пішов. Тільки прискорене, майже веселе човгання сповнило повітря, стало глухнути.
Отже, таки треба зайти в одну-дві хати. Подадуть — не подадуть, зате щось у торбі лежатиме для стороннього ока. Зайшли. Привітались. "Тут сироти живуть,— подумав Іван Петрович, відчувши вогку пустку.— А може, діти солдата, що воює на фронті або ж уже відвоювався". В таких хатах подають картоплю. І пригощають водою. Чує, як господиня лізе під піл, чує, як шурхотить у торбу картоплина. В хаті через кілька дворів — те саме. Зайшли до третіх — тут замкнено. Може, навіть побачили їх у вікно й поспішили зачинити. "Що ж, спасибі й за це,— думає Іван Петрович.— Спасибі й за таку увагу".
На цьому обійсті пахне паливом, нарізаним із кізяків, перемішаних із соломою. А тут — торфом дихає хлівець. Оця господиня запаслась на зиму хмизом, який назбирала в лісі, носила в’язками, ховаючись од наглядачів. Що ж, тут палитимуть соломою — перегнилою, перетлілою, а також листям, назгрібаним граблями та принесеним у ряднах із лугу. Обійстя, з якого війнуло зів’ялим соком, не зовсім ще прив’ялою корою недавно спиляних берез та сосон, вони обминули. В цій хаті добре запаслися паливом, не те що в інших хатах, краще сюди не заходити.
Наближалися машини. Мотори гули надсадно — мабуть, долали гору. Іванові Петровичу здавалось, що то вже почало так тремтіти й густи його тіло. Катриного дихання не чув — тільки на лікті дотик пальців. Ось уже сморід спаленого бензину повбивав усі запахи. В нього од того гурчання мимоволі почали тремтіти губи, щоки. Ось і руки затремтіли...
В полі, нарешті, напився, конюшинного, перепахлого землею вітерця. Але здавалося, що все ще гурчать машини. І кожна машина їде на нього. Кожна машина норовить проїхати через нього, підім’яти і знищити. Він знову напружувався — як і там, у селі. Стомився, сів одпочити. Десь поблизу пискнула польова миша. Спочатку це трохи здивувало Івана Петровича. Знову почувся писк... Відчував заспокоєння. Писк польової норушки був такий, як і завжди,— наче нічого й не відбувалося на білому світі.
Наступного дня підходили до лісу.
— Вже близько,— сказала Катря.
Вона добре знала дорогу до лісу, бо добиралася сюди не вперше. Коли ж опинилися серед похмурого шурхоту, обоє відчули полегшення. Хоч ліс і не рідна господа, та все-таки тут надійніше. Спочатку йшли поміж старими дубами, й Іван Петрович прислухався до високого прохолодного гудіння їхніх верхівок. Осики шуміли завзятіше, але журливо. Ліс самому собі розповідав про осінь.