Образ дядька Нісла не був би завершений, якби ми проминули ще одну його рису: у цій людині, можливо, загинув поет. Він часто співав пісень, створених ним самим. У тюрмі він створив про себе самого пісню, в якій початкові літери рядків ішли за абеткою, й склав дуже гарну мелодію до неї, мелодію, яка просто-таки проймала душу. Скільки талантів, що про них ми нічого не знаємо, загинуло в нас таким чином!
18
ПИНЕЛЕ, ШИМЕЛІВ СИН, ЇДЕ В ОДЕСУ
Шимеле розмовляє здебільшого по-російському. — Розповіді про велич Ефросі. — Переїзд в Одесу. — Його синові Пинеле роблять операцію. — Горошинка у вусі. — Прощальний обід
Героєві цього життєпису здавалося, як це здається, мабуть, кожному містечковому хлопчикові, що його містечко — центр усього світу, пуп землі, а жителі його — божі обранці; заради них створено весь світ, і само собою зрозуміло, на чолі обранців стоїть рід Вевикових, Рабиновичі, а найвищий серед них, дзеркало, окраса роду Рабинови-чів — це, безперечно, його батько Нохем Вевиків. Бо хто сидить у синагозі на чільному місці коло східної стіни поруч рабина, де стоїть кіот? До кого першого приходять із святковим привітанням? У кого збираються щотижня на проводи суботи, і п'ють, і співають, і танцюють, і гу-
ляють аж до світанку? Ні, нема йа світі родини почеснішої за родину Рабиновичів, нема заможнішого дому, ніж їхній дім, і нема людини величнішої за його батька, побожнішої за дядька Пиню й веселішої за дядька Нісла! І коли Шолом дивився в суботу чи в свято на свого рослого батька в гарному шовковому сурдуті з широким поясом і "напо-леонкою" на голові, або на свою маленьку матір Хаю-Естер, яка, благословляючи суботні свічки, здіймає свої тендітні, білі руки над великими дутими срібними свічниками, або на високу, хупаву бабу Минду, що розмовляє з господом богом, як з панібратом, або на молодецького дядька Нісла, що так здорово шкварить російською мовою,— коли він дивився на них, його серце щоразу сповнювалося радістю й почуттям зверхності над іншими дітьми, і він дякував богові, що народився саме в цій сім'ї, під цим "золотим прапором", де почував себе щасливим, немов принц якийсь, і певним, як у фортеці або в королівському палаці.
Та раптом підвалини, на яких стояла фортеця, захиталися, палац почав нахилятись — ось-ось він упаде, і всі чари щасливого містечка враз зникли. Молодий принц дізнався, що не тут пуп землі, що на світі є міста значно більші за Воронків і що є люди набагато заможніші за Рабиновичів. І дізнався він про все це від свого нового^ товариша Пинеле, Шимелевого сина, про якого ми й розповімо тут коротко. Крім Вевикових нащадків, Рабиновичів,, у Воронкові жив ще один шановний єврей, з багатіїв, на ім'я Шимеле. Це був дебелий чоловічок, з круглим черевцем, із симпатичним усміхненим обличчям. Тільки рот у нього трохи скривився. Шимеле був, власне, не такий уже багатій, але жив розкішно. Грошима він не дорожив — скільки було, стільки й проживали. А коли грошей бракувало, то позичали й далі жили-розкошували.
У містечку Шимеле вважали за вільнодума, бо він носив пелерину, борідка в нього була надто випещена, закруглена. Зате він щедрою рукою роздавав милостиню й в будній день міг раптом запросити гостей і справити бучний бенкет! Живи-гуляй!
З Рабиновичів Шимеле більш за всіх любив дядька Нісла. Він, як і той, носив сурдут з розрізом, мав надто підстрижені пейси й любив, як шполянський дід *, розмовляти з євреями по-російському: "Ей ви, сукіни дєті! Чого це ви там теревені правите? Пора богу моліться!" Почерк він
4*
51
мав на диво гарний, тому що був шульга, тобто писав лівою рукою, а всі шульги, як відомо, мають гарну руку. У себе вдома Шимеле був завжди гостем — він приїжджав тільки на свята. Відсвяткувавши, він одразу кудись їхав — ніхто не знав куди,— з'являвся аж наступного свята й привозив стільки всіляких подарунків, що все містечко ходором ходило й потім ще довго тільки й мови було що про ці подарунки.
Якось приїхав Шимеле напередодні пасхи й пустив поголоску, що виїжджає з Воронкова. Куди? О, далеко! Дуже далеко! Аж в Одесу! "Тільки скотина,— казав він,— може залишатися тут, у цій глушині, чорт вас побєрі! Якби ви були в Одесі, ви б знали, по крайней мєрє, що то значить місто! Ви б подивилися, яка в Ефросі контора із службовцями, чорт вас побєрі! А скільки там золота переходить за один день! Дай боже стільки мати вам, сукіни дєті, разом зі мною!"
Люди, звісно, слухали Шимеле, роззявивши рота, дивувалися на Ефросину контору й на ті суми, що переходять за один день. Але позаочі сміялися й з Шимеле і з Ефро-синої контори. А найбільш за всіх сміявся Шмуел-Еля, новий рабин і кантор, який нещодавно прибув з Борисполя,— чоловік недурний, але надто зухвалий, просто-таки страшенний нахаба. "Плюньте йому в пику, оцьому Шимеле,— казав він.— По-перше, Шимеле ще нікуди не їде, а по-друге, він їде не в Одесу, а трохи ближче, у Ржищів, і не тому, що тут люди — бидло, а тому, що він по шию в боргах, у нього боргів більш, ніж волосся на голові, ба й те заставлене, ха-ха-ха!"
Але хоч би як там було — в Одесу чи у Ржищів, тому, Що воронківці бидло, чи тому, що він по шию в бюргах,— Шимеле не жартував. Одразу після пасхи він заходився розпродувати своє майно запівдарма, а багато що він просто роздарував. Дочок пишно вбрав, як наречених, а для синків замовив у кравця Ісроела каптанчики, як це личить для такого міста, як Одеса. І щоб ще сильніше вразити своїх земляків, він звелів жінці Гені справити бучний бенкет — зготовити вареники із сиром, чорт побєрі, для всього містечка!
На бенкет, звісно, прийшли геть усі, все містечко, і перший прийшов саме Шмуел-Еля, новий рабин і кантор, який позаочі так дошкульно глузував з Шимеле. Зате в очі він так упадав коло нього, що гидко було дивитися.
Разом з дорослими прийшли на бенкет і діти. Але замість сидіти разом з усіма в хаті, вони воліли залишитись надворі коло фургонів і дивитись, як вантажать манатки. А Шолом разом з наймолодшим Шимелевим сином Пи-неле, хлопчиком із завжди заклопотаним личком і великими банькатими очима, забрались на один з фургонів і, вилізши на самий верх, вели мову про далеку подорож, що чекає одного з них.