Але під'їжджаєте ближче, і тоді виявляється, що це звичайнісінькі вітряки. Та ось і вони зникають, і ви бачите тільки небо й поле, поле й небо, і вам хочеться зіскочити з підводи чи то краще злинути вгору й злитися з цією блакиттю, що не має ні початку, ні кінця. Мимоволі виникає думка, що людина така мізерна, а той, що створив цей прекрасний безмежний світ, такий великий. Заколисаний цими думками, ви поринаєте в дрімоту. Та ось здалеку виникає й наближається хура, запряжена парою великих волів з величезними рогами, а поруч них ступає селянин, босий, у широчезному брилі. Меєр-Велвл вітається з ним наполовину єврейською, наполовину українською мовою. Селянин не розуміє, чого цей єврей побажав йому — добра чи лиха. Якусь хвилину він стоїть збентежений, потім, кивнувши головою, мимрить собі під ніс "спасибі" і ступає далі. Діти засміялися. Але Меєр-Велвл, який навіть не всміхнувся, повертає голову до своїх юних пасажирів:
— Що за смішки на вас напали, байстрюки?
Як це вам подобається — він ще питає, що за смішки!.. І так минає цілий день, перший день цієї щасливої подорожі наприкінці літа.
Останні літні дні — які вони гарні! Поля оголені, подекуди зорані, хліб давно зібрано, лише де-не-де видно якусь квітку, колос, стеблинку. На селянських баштанах достигають, набираючись соку, кавуни, гарбузи й довгасті дині, а над ними височать соняшники, що гордовито випнулись, виставляючи напоказ свої пишні жовті кучми. І в усенькому цьому світові ще повно комах і мурашок, що дзижчать і гудуть, повно стрибаючих коників, метеликів, що урочисто кружляють у повітрі. Аромат полів уливається в груди, і світ навколо видається таким великим, а небо вгорі таким високим, що спадає на думку, які люди дрібні, нікчемні для цього безмежного світу і тільки бог, чиєю славою сповнена вся земля, тільки він пасує для такого світу.
— Злазьте, байстрюки, ми вже в Борисполі. Тут ми переночуємо й, бодасть, завтра поїдемо далі.
Бориспіль — нове місто, вірніше — нове село, велике село. Хатини такі самі, як у Воронкові, люди теж такі самі, тільки носи в них чомусь інші. Можливо, це випадковість якась, але дітлахи були вражені, коли побачили, що і в хазяїна заїзду, і в хазяйки, і в їхніх чотирьох дорослих дочок — геть у всіх довжезні носи. Мало того, ніс у служниці був ще довший, ніж у хазяїв. Дізнавшись у візника, хто такі його пасажири, довгоносий хазяїн гідно зустрів їх, шанобливо привітав, звелів довгоносій служниці наставити самовар, мигнув довгоносій хазяйці, щоб подала перекусити, і скомандував довгоносим дочкам, щоб узулися,— вони були босі.
Із цими босоногими дівчатами юні подорожні незабаром досить близько здружилися. Дівчата із цікавістю докладно розпитували хлопчиків, як їх звуть, звідки й куди вони їдуть, як їм подобається Бориспіль,— вони хотіли знати все, навіть скільки кому років. Потім усі разом — і хлопчики, і дівчатка — скуштували кислого повидла, що його тітка Годл дала дітям на дорогу, і аж заливалися від реготу.
Згодом вони гуляли в куцибабу, тобто в піжмурки — це така гра, коли одному зав'язують очі й він має кого-небудь спіймати. Дівчата дуже розпалились, і коли їм щастило спіймати кого-небудь з хлопчиків, вони його так міцно пригортали до грудей, що той мало не задихався.
На ніч гостям настелили сіна на долівку, і щоб вони не образились, довгоноса хазяйка показала їм, що в другому кутку цієї кімнати сплять на долівці її дочки. "Проте вони ростуть, нівроку, досить добре",— додала вона й висякала свого довгого носа. Хлопчики охоче погодилися б на таке ложе, якби не соромилися роздягатись у присутності дівчат. А дівчата, зовсім не соромлячись, скинули свої кофтини й, стоячи босоніж у самих лише спідницях, з оголеними шиями й розплетеними косами, якось чудно переглядалися, раз у раз зиркали на хлопчиків і сміялися, сміялися без кінця-краю.
— Цить! — скомандував хазяїн і погасив висячу лампу. Але в темряві ще чути було з обох кутків придушений сміх і шурхіт сіна. Та це тривало недовго, бо незабаром прийшов міцний молодий невинний сон і міцно склепив молоді невинні очі.
Ранкова молитва, яку хазяїн заїзду виспівував із знайомою мелодією, сповістила дітей, що настав день і треба їхати в Переяслав. Ця думка наче опекла їх і сповнила їхні серця великою радістю. Балагула Меєр-Велвл згорнув свій молитовний убір, і обличчя в нього при цьому сяяло, наче у щирого праведника. Потім він пішов запрягати своїх "скакунів". Там він як слід поговорив властивою йому мовою з Мудриком, Танцюристом і Аристократкою, почастував кожного окремо, проте найбільше дісталося Танцюристові, щоб не танцював тоді, коли музика не грає...
Сонце яскраво світило, і все подвір'я, здавалося, купалось у золотому сяйві. Роса грала діамантами, вони мінилися, леліли! Навіть купа сміття, що нагромадилась за літо, а може, за цілих два літа, наче взялася золотом. А в півня й курок, що порпались у цій купі, кожне пір'ячко було наче вилите з щирого золота. їхнє сокотіння тішило вухо, їхні лапки, що ними вони розгрібали сміття, вабили око. А коли рудий півень спурхнув на самий верх купи, заплющив очиці й оглушливо проспівав своє довге, дзвінке, заливисте кукуріку, наче справдешній кантор, діти з особливою силою відчули красу світу й знову-таки велич того, хто його створив. Захотілося виспівати йому хвалу — звісно, не молитися, як це робили хазяїн борис-пільського заїзду чи балагула Меєр-Велвл,— ні, до цього вони охоти не мали, це їм уже давно набридло — тільки в душі подякувати творцеві, віддати йому хвалу.
— Сідайте на воза, байстрюки, ми ще маємо їхати цілий день,— підганяв своїх пасажирів Меєр-Велвл, заплатив за сіно й овес і попрощався з хазяями заїзду. Діти теж щиро попрощалися з довгоносою сім'єю, влізли у фургон, і тільки-но віз, підскакуючи, викотився з Борисполя на широкий простір полів та городів, пісків та лісів під безкрайнім небом, на дітей знову війнула приємна свіжість, знову пойняло почуття безмежної свободи... А втім, здається, вже надто багато неба! Воно вже почало їм набридати, власне, не так небо, як ця їзда, і не так їзда, як балагула Меєр-Велвл з його балаканиною. Крім того, від нестерпної тряски почало стукати в скроні, миготіти в очах і колоти в боки. Тир-тир-тир-тир! Здавалося, підвода вічно так труситиме й гуркотітиме, і це ніколи не скінчиться. І захотілося злізти з неї, пойняла туга за землею, за рідною домівкою, за рідним Воронковом. І герой цієї біографії забився в найдальший куток фургона, зітхнув і знову почав прощатися з містечком, тихо шепочучи, щоб брати не почули: