— Діти, хочете побачити щось цікаве? Ідіть у стару молитовню, подивіться...
Довго просити хлопчиків не довелося. Вони взялися за руки й пішли. Надворі була кромішна темрява. Усі вже давно сиділи вдома й трапезували. Синагоги були замкнені й поринули в морок. Тільки в старій молитовні ще світилося у вікнах. Діти тихенько прочинили двері, зазирнули всередину й очам своїм не повірили. В усій синагозі була лише одна-однісінька людина — дід Мойше-Йося в талесі. Тримаючи в одній руці молитовник, а другою притуливши тору до серця, він поволі кружляв навколо амвона й голосно виспівував, як кантор: "Заступнику бідних, спаси нас!.."
На дітей напав і страх і сміх водночас, і вони, знову взявшись за руки, кинулись бігцем додому.
— Ну, що ви бачили? Правда, цікаво?..-— зустрів їх дядько Іця, заливаючись сміхом, і діти відчули неприязнь — не до діда, а до дядька Іці.
Зате другого дня, у свято тори, декорації змінилися. Діда Мойше-Йосю не можна було пізнати. Діти пам'ятають ще з Воронкова, які веселощі панували у це свято. Усі в містечку були п'яні, як чіп. Починаючи з рабина й кінчаючи, пробачте, приставом, всі пили горілку, гуляли-веселились, танцювали й таке витворяли, що можна було лопнути від сміху.
І в напівхристиянському Переяславі в свято тори було дуже весело. Навіть такий чоловік, як дядько Пиня, був п'яний, як хлющ, і танцював козачка. Смішно було дивитися, як хасид у довжелезному талескотні танцює козачка. Про Додю Каганова й казати нічого. Коли Додя п'янів, він лаяв своїх друзів на всі заставки, картав їх, страмив, і все це ніби від щирого серця, любенько. Люди вдиралися в чужі хати, вітали хазяїв із святом, витягали з печі все, що там було, з льоху виносили солоні огірки, а горілка лилася рікою. Але все це дрібниця порівняно з тим, що переяславські діти побачили тут, у єврейському місті Богусла-ві. Будинки, вулиці, каміння бруківки — все, все співало, плескало, танцювало й веселилося. Не тільки дорослі, а навіть хлопчаки були такі п'яні, що на ногах не стояли. Навіть дядько Іця — людина статечна, похмура, теж був напідпитку й, заклавши за вуха пейси та закачавши поли сурдута, пішов у танець. Але всіх перевершив дід Мойше-Йося. Випив він всього лише одну чарочку горілки й пів-чарочки вина, але п'яний він був більш за вісімдесят п'яниць і витинав такі штуки, що все місто заговорило про нього:
— Як вам подобається Мойше-Йося Гамарників?
— Ідіть подивіться, що Мойше-Йося Гамарників витворяє!
А Мойше-Йося Гамарників ніби нічого особливого не витворяв. Він тільки йшов вулицями й танцював. Та як танцював! Підстрибував і притупував, плескав у долоні й співав. І не сам-один танцював, а з "божою благодаттю", із самим господом богом. Тримаючи в повітрі один кінець хустинки (другий кінець мала тримати "божа благодать"), він кружляв, як жених з нареченою, робив всілякі па: вперед і назад, праворуч і ліворуч, і знову — вперед і назад, праворуч і ліворуч, і так без упину, підвівши голову догори й заплющивши очі, з щасливою усмішкою на обличчі. Він ляскав пальцями, підстрибував і співав дедалі голосніше:
Мойсей веселився в свято тори —
Ламтедридом, гай-даї
Радійте, ликуйте в свято тори —
Ламтедридом, дом-дом-дом!
Гай-да, дри-да-да!
Моисеева тора, гай-да!
Натовп навколо діда дедалі зростав. Скільки було хлопчаків у місті — всі вони висипали надвір, аби вшанувати Мойше-Йосю Гамаряикова й подивитись, як він танцює й кружляє, виспівує й плеще в долоні. Хлопчаки-бешкетни-ки взяли його на "ура", підспівували йому, а обличчя його переяславських онуків пашіли від сорому. А дід хоч би глянув на кого! Він править своє: він танцює із своєю "коханою благодаттю" фрейлехс *. Один кінець хустинки тримає він, другий кінець — сам господь бог, хай святиться ім'я його. Усміхаючись і ляскаючи пальцями, він танцює, підстрибує й співає дедалі голосніше:
Мойсей веселився в свято тори —
Ламтедридом, гай-да!
Радійте, ликуйте в свято тори —
Ламтедридом, дом-дом-дом!
Гай-да, дри-да-да!
Моисеева тора, га!..
СВЯТО СКІНЧИЛОСЯ — ЧАС ДОДОМУ
Інтриги й плітни в родині. — Діти стають зайвими в Богуславі. — їх тягне назад додому
Буднями війнуло на дітей, тоскно й тяжко стало на душі, коли на другий день після свят почали розбирати курінь. Дядько Іця — бездушна людина — заходився без жалю розвалювати стіни, зірвав покрівлю, потім розібрав дошки і з якоюсь нелюдською люттю витяг цвяхи (чим цвяхи завинили йому?). Тільки чотири стовпи він залишив, і це було значно гірше, бо ці голі стовпи залишилися свідками руйнації й гірко скаржились: "Дивіться, люди добрі, що сталося з єврейським куренем!.." Євреї, які ще вчора були такі п'яні, так танцювали, плескали в долоні, дуріли, мов діти, сьогодні враз протверезились, стали статечними й мало не соромились дивитися один одному в очі. Дивний смуток охопив Богуслав, важка туга насунула на місто. Та сумніші за всіх були переяславські сироти. Бо поки їх ще вважали гістьми, вони себе почували в Богуславі непогано. Але з часом діти стали відчувати, що вони тут зайві. Дід Мойше-Йося завжди сидів собі у своїй комірчині на кожухах, у молитовному уборі й молився, або читав священні книги, або щось мугикав, ляскаючи пальцями, і зітхав, тихо розмовляючи з богом, або розповідав дітям свої цікаві історії про далеке минуле й картав їх за те, що вони не побожні, не хочуть служити богові, відсуваючи тим самим день визволення, через них не приходить месія, й бідні душі терплять тяжкі муки в пеклі, не можуть очиститись від гріхів... Усе це діти вже чули багато разів у хедері від свого меламеда, вдома від баби Минди, та й від інших людей, які люблять вичитувати нотації й страшити пеклом, і воно вже давно їм набридло. їм було далеко цікавіше спостерігати ту дипломатичну гру, яка таємно точилася тут, у діда Мойше-Йосі та баби Гітл у хаті.
І вдень і вночі у цій хаті було повно інтриг, пліток, завжди про щось таємничо шептались. Дядько Іця й тітка Сося весь час скаржились на бабу, в якої так важко витягти копійчину з-під подушки, і на діда, що він надто вже побожний і що він уже здитинів... "Надто старий",— тихо казали вони, дивно усміхаючись і стулюючи губи. А баба Гітл скаржилась на невістку й на єдиного сина, які не виявляють належної поваги до неї, до матері, і нетерпляче ждуть — це їй добре відоме,— коли вона вже склепить очі. На спадщину, на спадщину вони зазіхають! Але на зло їм вона ще житиме й житиме, хоча смерть їй багато миліша, бо навіщо їй, каліці, жити після того, як вона поховала таку доньку, таку Хаю-Естер, матір стількох дітей, ой лишенько! Своїми скарлюченими ліктями вона видавлювала сльозу з хворих очей, підкликала онуків і, пошукавши під подушкою, давала кожному по кілька шелягів. А маленька Хава-Ліба з червоними щічками й крихітним ротиком, побачивши це, одразу доносила тітці Сосі, а тітка Сося доповідала дядькові Іці, і вони починали шушука-тись, що рідним дітям шкодують якоїсь копійчини, а чужим дітям роздають цілі багатства. Переяславські сироти все це чули, і їх уже не тішили ці даровані гроші. їм було огидно!