Шмулик відвертається й спльовує, і Шолом бачить по його засмаглих губах та блідому обличчю з мрійними очима, що той би не відмовився покуштувати шматочок смаженого язика, фаршированої шийки або хоча б кусник калача. І тоді Шолом дає собі слово завтра-таки винести в кишені Шмулику кілька горіхів, ріжків і цукерок, які він, просто кажучи, поцупить у матері в крамниці. А поки що він просить Шмулика, щоб той розповідав ще й ще. І Шмулика довго просити не доводиться,— він витирає губи й веде розповідь далі:
— ...А коли ти наситишся усіма цими стравами й зап'єш їх найкращими винами, ти візьмеш камінець, потреш ним лацкан і скажеш: "Хай мені з'явиться, хай мені з'явиться м'яка постіль!" І тоді перед тобою виникне ліжко з слонової кістки, оздоблене золотом, з м'якою, як пух, периною, із шовковими подушечками в узголов'ї та атласною ковдрою. Ти простягнешся на цьому ліжку й заснеш, і тобі присняться янголи, й херувими, й серафими, горішній та долішній рай... Або потреш камінцем лацкан і здіймешся вгору аж до хмар і полетиш, мов той орел, високо-високо! Далеко-далеко!..
Чи відбилися чудесні казки бідного сироти на писаннях його товариша Шолома, коли згодом Шолом, син Нохема Вевикова, став Шолом-Алейхемом,— сказати важко. Одне тільки не викликає сумніву: він збагатив фантазію свого товариша, розширив його кругозір, і Шмуликові сни, його мрії про скарби, чудодійні камені та інші подібні дива він свято зберігає в своєму серці до сього дня. Можливо, в іншій формі, в інших образах, але вони живуть, живуть у ньому дотепер./
РАБИН У РАЮ
Дружба Давида і Йонатана*.— Левіафан і шор-габор*.—Який вигляд мають пра-веднини на тому світі
Чудесні, чарівні казки сироти Шмулика так зачарували його юного друга, що до нього почали з'являтися уві сні принци й принцеси, будили, тягли його за рукав: "Встань, Шоломе, одягнись, ходімо з нами!.." Та не тільки уві сні, а й наяву він майже весь час перебував серед принців і принцес, десь у кришталевому палаці, або на Льодовитому океані, або на далекому острові, де живуть дикуни; а то він опинявся в долішньому раю, де є дванадцять колодязів із живим сріблом і тринадцять шафранових садів, де золото й срібло валяється повсюди, мов те сміття, чи раптом здіймався за допомогою каміння "яшфе" до самих небес, аж над хмарами... Дійшлося до того, що він почав усім цим марити й бачити це на кожному кроці.
Кількох колод, складених у подвір'ї, було досить, щоб він, вилізши на них, уявив себе принцом, що опинився на дикому острові, а гусей і качок, які походжають навколо,— дикунами-людожерами; він їхній володар, він може їх гнати, куди завгодно, й робити з ними все, що йому заманеться, бо вони ж його піддані... Перший-ліпший шматок скла перетворювався в його уяві на чудесний камінь "кадкод", а піднятий з землі звичайнісінький камінець наводив на думку: "А чи не "яшфе" то часом?" І він нишком, щоб ніхто не бачив, тер цим камінцем правий лацкан і казав, як Шмулик: "Хай мені з'явиться, хай мені з'явиться!.."
Але найсильніше вразили його Шмуликові казки про скарби. Шолом був більше ніж певен, що не сьогодні-завтра скарб йому обов'язково відкриється. Тоді він усе золото, звісно, віддасть батькам, і батько вже не буде такий завжди стурбований і заклопотаний своїми справами, а матері не доведеться цілими днями мерзнути в крамниці. За допомогою камінця "яшфе" він збудує їм кришталевий палац, оточений шафрановим садом. А в цьому саді буде колодязь, повний живого срібла. Вчений собака стерегтиме вхід, і чудовпська-піпернотери, гноми та дикі кішки лазитимуть по деревах. А він, сам принц, щедрою рукою роздаватиме воронківським біднякам милостиню, велику милостиню й малу милостиню —— кожному стільки, скільки той заслуговує.
Важко було собі уявити, що таким двом відданим дру-зЯхМ, Шолому, синові Нохема Вевикова, та сироті Шму-лику, доведеться колись розлучитися навік-віки. По-перше, чого це, власне, повинні друзі взагалі розлучатись? І до того ж вони поклялися перед богом і цілували китички талескотна *, що один без одного нікуди не поїде, і хоч би що з кожним сталося і хоч би де кожен з них опинився, вони завжди житимуть, як одна душа. То була дружба, подібна до дружби Давида і Йонатана. Хто міг навіть припустити, що рабин, правда, людина вже дуже стара, певно, років сімдесяти, надумає раптом захворіти й віддати богові душу, а сирота Шмулик виїде з рабиновою вдовою в якесь маленьке містечко, казна-куди, десь у Херсонську губернію, і зникне безслідно, наче цього Шмулика ніколи на світі не було?
А втім, не так швидко все діється, як мовиться. Гадаєте, рабин отак просто зліг і помер? Оцей рабин, який від постійних постів та просто від недоїдання завжди був кволою, хворобливою людиною, на схилі віку зліг і пролежав паралізований понад рік, не їв, не пив, а тільки читав священні книги, молився й боровся з ангелом смерті. Шмулик розповідав своєму товаришеві й при цьому божився, присягався, що кожного вечора, між обома вечірніми молитвами, влітає крізь щілинку в вікні той самий, стає біля узголов'я хворого й чекає, може, рабин перестане молитися, тоді він йому зробить "хик!"... Але рабин хитріший за нього — він ані на мить не перестає читати священні книги або молитися.
— Який вигляд він має?
— Хто?
— Отой самий?
— Звідки я знаю?
— Ти ж кажеш, що він приходить, отже, ти його, певно, бачив.
— Дурненький, хто побачив ангела смерті, той не житець на цьому світі. Як же я міг його бачити?
— А звідки ти знаєш, що він приходить?
— Отакої! А що ж він має робити? Чекатиме на запрошення?..
Рабинова смерть перетворилася для обох друзів на свято. Йому влаштували такий розкішний похорон, який може собі дозволити тільки рабин у маленькому містечку. Замкнули крамниці, розпустили хедери, і все місто вирушило його проводжати.
Поверталися наші щирі друзі, Давид і Йонатан, останніми, аж після всіх. Узявшись за руки, вони ступали поволі, не поспішаючи, щоб можна було добре наговоритись. А поговорити було про що: про рабинову смерть і про його появу на тому світі, як його там зустрінуть біля райських воріт, і яку шану йому віддадуть, і хто вийде його зустрічати.