"Не боюся", — відповів чура і показав схований у халяві кинджал.
"Я ще й пістоль маю. Хай тільки хтось спробує до ясновельможного приступити."
"Гаразд. А харчі?"
"І харчі безпечні. Ми з панею Обидовською пильно дивимося, щоб не підсипали чого. Відомо нам, що цар на життя Івана Степановича важить, так і пильнуємо."
Балакав, як старий, бувалий чоловік. Мручко похвалював його: "У Бендерах шаблю тобі куплю, там гарні є."
"Спасибі. Але я до вас, пане сотнику, маю одно прохання."
"Кажи!"
"Як будете вибиратися в який похід, так візьміть і мене з собою."
Мручко обіцяв. "А поки що гетьмана, як ока в голові бережи."
"Бережись", — крикнув чура, обкрутився на одній нозі і побіг до гетьманських возів, бо там на нього дзвонили.
"Дивна річ, — говорив до себе Мручко. — Як балакаєш з кожним зокрема, то здається тобі, що в нас усе так, як треба, а прийде що до чого, то виявиться, що ні. Дивний ми народ. Не знати, кому вірити, а кому ні. Зраджують найвірніші, а найчесніші заплямлюють себе. Жаль, Івана Чуйкевича нема. Цей вірний був... А Мотря?" — ніби хтось Мручкові пригадав.
"А Мотря?, — повторив, зітхаючи, сотник. — Де вона тепер?"
Споловілим степом тумани мандрували, хмари спускалися з неба, як сірі птахи, вітер до могили тулився і скиглив. Закосичена калиною дівчина степом ішла і будяки в подолок рвала. — Пречистій на престіл... чом не васильки, або чорнобривці, купчаки?.. Бо ми хлопці, риболовці, козаки. Наш талан — чужий лан, переліг; сто доріг і ні одної до власних воріт. Будяк, не маків цвіт...
"Про що так задумався, сотнику? — мов дзвінок, загомоніла Ганна Обидовська. Мручко долонею прислонив очі. "Мабуть, хтось їде до нас", — промовив, лишаючи без відповіді її запитання.
Обидовська вискочила на віз. "Добрі очі, сотнику, маєш. Справді хтось їде. І не один, а кілька возів. Далеко, ще й не зараз будуть".
"Не зараз", — відповів Мручко і спитав, як звичайно: "Що у вас чувати, ласкава
пані?"
"Буцімто ти, сотнику, не знаєш? Хворого дядька доглядаю".
"А кому ж би то й доглядать, як не вам? Ви жінка та ще й жінка гетьманові не
чужа".
"Гадаєш? А на мене дехто заздрим оком глядить". "Хто б то такий?"
"Не знаєш, чи лиш удаєш, що не знаєш?"
"Таки не знаю, пані. І дивно мені, хто б то вам завидувати міг. Доглядати недужого, діло важке і прикре, невеселе".
"А бачите, що й такі найшлися, — сказала Ганна, і її веселі очі нараз посумніли; уста задрижали в кутиках. — Сотнику! Вони хочуть, щоб гетьман скорше сконав"... Не вдержалась і розплакалась.
"Пані моя! Що вам оце! Щось таке й погадати страшно. Прямо гріх. Такої злобної людини й бути між нами не може".
"Є-є-є! — притупувала ногою. — Є такі, що їх долоня до булави свербить".
"Ось воно як! — погадав собі Мручко. — Тут уже у велике заходить". А вголос відповів: "Ніколи гетьманська булава легкою не була, а під теперішню хвилину тим паче. Хто б там спішився до неї. Це вам лиш так здається, пані".
Хитнула головою.
"Не здається, а знаю. Бачила, чую. Сходяться, радять, шушукають. Одні за Горленком, другі за Орликом..."
"А за Войнаровським?" — вихопилося Мручкові питання.
Ганна розридалася: "Його буцімто немає. Буцім гетьман не дядько йому, не учитель, буцім Андрій не дідич його насліддя. На його глядять, як на зайву людину, кажуть, що молодий, а між козаків гадячку пускають, що Войнаровський пан, з Понятовським тримає, унію поширити хоче, чорнять душу, добру і чисту, неповинну... — Говорила скоро, відривисто і схлипувала, як дитина, якій кривду зробили. — Але я того не стерплю, я на таке й дивитися не хочу. Йду геть".
"Кочубеївна!" — подумав собі Мручко і затривожився, бо знав, що Кочубеївни на вітер слів не сіють. Ганна весела, як дівчинка, але характером сильна, як мужчина. Заспокоював її, як знав. Гетьман ще живий і може Бог дасть, що поживе ще довго, замість їсти своє серце непотрібно, краще доглядати його. Недобре, коли недужий зажурені й сумні обличчя кругом себе бачить.
"Я йому свого смутку не виявляю. Веселу вдаю, жартую, але на душі в мене мов гадина в'ється. Не стерплю такої нікчемної невдяки. Андрій свої маєтки й уряди кинув, на службу біля гетьмана пішов, служив вірно й чесно, гетьман на його, як на свого наслідника дивився, а тепер що? З чим прийшов, з тим має вертатися? Але куди? Питаюся вас, сотнику, куди? І чому? Тому, щоб Орлик з Горленком за тую булаву дерся?.. Чи не краще покінчити раз тую шарпанину гетьманську, запровадивши дідичність влади, як і в інших народів є?"
"Я також не інакше гадаю, — відповів Мручко, — але мус, мус, моя пані, це великий пан. Зробимо, як він прикаже, і для загального про власне забудемо добро".
З гетьманського воза вискочив чура. "Просять вас!" — сказав, кланяючись у пояс Обидовській.
Подала Мручкові руку. Поцілував.
"Йду, йду..." — кинула чурі й побігла.
Мручко стояв, не знаючи, куди то вона "йде", — до хворого гетьмана, чи геть із табору?
24.
Табор загомонів: "Ідуть, ідуть!"
"Це посли від царя".
"Ні, сам його величество цар".
"Чого б то цар до баші очаківського їхав? Як схоче, то — віч-на-віч із самим султаном побалака".
"Не знаєш? З султаном вони в гніву, тому цар до баші іде".
"За чим?"
"За гетьманом і за нами. Хоче, щоб нас баша видав".
"О, Пречиста!"
І затривожилось жіноцтво, не так за себе, як більше за своїх чоловіків, бо всякий знав, що в Лебедині з мазепинцями творили. Оповідання про тії муки сон від людей відганяли. Двадцять літ мазепинського режиму на Україні привчили людей шанувати людину і не знущатися над нею непотрібно. Так тоді те, що робив цар зі своїми безталанними жертвами, стократ жорстокішим здавалось.
"До короля ходім, благаймо, щоб заступився за нами, ми ж його союзники".
"Заспокійтеся, люди! — гукав до них Мручко. — Де кум, де коровай! Де цар, а де Очаків. Цар у Полтаві сидить, чого б то йому їхати до баші? Це навіть не світліший. Москалі так не їздять".
І дійсно, коли валка підкотила ближче, виявилося, що це татарські і турецькі люди, не москалі. Відсапнув табор. Дехто молився, боязливіші плакали з утіхи, відважніші вибігали назустріч.
Татарський мурзак провадив невеличкий кінний загін. Коні гарні, а люди погані, косоокі, грубоскулі, брудні. Але їздці не гірші від козаків.