Марія Андріївна. Інна сама за нею, як за сестрою, ходить. Вірить, що від якогось почтальйона. Подумайте: так її задурили, що всьому вірить.
Круглик (посміхається). Гм... "Вірить". Гордість, Маріє Андріївно! Помре, а не признається. Та-ак. Цікаво. Що ж далі буде, як ви гадаєте, Маріє Андріївно? (Пильно дивиться на неї).
Марія Андріївна. Що буде? Нещастя. Інна сміється, а що за тим сміхом, то... то нехай бережуться оті! Бачили, як схудла Інна? Марніє з кожним днем. Марніє, а сміється. Ох, боюсь я, боюсь! І їх загубить, і себе. І всіх. Поговоріть ви з Панасом, Юрію Марковичу! А я з цією. Підіть поговоріть, друже. Нехай він її відправить. Може, хоч вас послухає.
Круглик. Думаєте, зараз?
Марія Андріївна. А що ж? Чого чекати? Я за кожну хвилину боюсь. Хто ж Інну може вгадати?
Круглик (думає). Гм?.. Ну, добре. До речі, напишу й я листа в місто. (Рішуче йде в дім).
Марія Андріївна (підходить до Люди). Ну, дівчино, треба нам поговорити. Встаньте, та сядьмо гарненько. (Сідає).
Люда (живо встаючи). А про що говорити?
Марія Андріївна. А про гарненьку суконьку для вас та про вашого коханого "почтальйона".
Люда. Ви знов починаєте мене лаяти?
Марія Андріївна. Якби я тебе бить почала, то й то, мабуть, мало було б. Ну, кажіть мені просто й щиро: чи не час би вам уже від нас кудись поїхати собі з богом? Га?
Люда мовчки широко дивиться на Марію Андріївну.
Марія Андріївна. Я серйозно, дівчино, кажу, серйозно. Годі вже мовчки в піжмурки грати. Треба ж усе-таки колись і сором мати. Вас же так прийняли, так приголубили, Інна з вами як із рідною, а ви її так безсоромно, так нахабно обманюєте, так безчесно руйнуєте її життя.-
Люда. Кого я обманюю?!
Марія А н д р і ї в н а. Ти не любовниця професора?..
Люда. Та що ви таке кажете?!
Марія Андріївна. Я тебе питаю: ні?
Люда. Ні...
Марія Андріївна. Ага. Ну, як ні, то тобі вже зовсім нема чого тут бути. Виїжджайте, панно Людо.
Люда (з образою й соромом). Ви скажіть це Панасові Михайловичу! Я вже давно хочу відійти, але він не пускає. Та й Інна Василівна теж. А я готова хоч сьогодні! Хоч зараз. (Устає).
Марія Андріївна. Почекайте. Не хвилюйтеся. Спокійненько. Що Панас Михайлович вас не пускає, то я вірю. Але що Інна, то й ви не вірте, хоч вона казатиме. На місці Інни друга вас давно з собаками вигнала б, а від Інни ви ні одного недоброго слова за все лихо, що ви їй накоїли, не почули. Правда ж?..
Люда. Яке ж я їй лихо кою?
Марія Андріївна. Дівчино! Май сором. Май сором, кажу! Мовчи. Краще мовчи, та хоч не бреши. Я вас питаю: хочете по-доброму виїхати від нас? Не бійтеся, ми вас так не покинемо в такому стані. Я вам зразу дам двадцять тисяч, а потім десять літ видаватиму на дитину щомісяця сто карбованців. Письмове зобов'язання видам. Хочете?
Л ю д а. Та за що мені такі гроші? Я й так виїду. Ви думаєте, мені легко? Я сама хочу давно. Не треба мені ні ваших грошей, нічого! Поговоріть ви самі з Панасом Михайловичем, а я хоч зараз...
Марія Андріївн а. А нащо вам Панас Михайлович? Ви справді хочете виїхати? То й виїжджайте, не питаючись. А від грошей не відмовляйтесь. Куди з дитиною дінетесь?
Люда. То моя річ! Утоплюсь, а грошей од вас не візьму! Я — непродажна. А без згоди Панаса Михайловича я не можу виїхати! Як собі хочете.
Марія Андріївна. Ага, он як? Знаєш, що він нізащо не розстанеться з тобою, й на його спихаєш? Знаєш, що Інна краще вмре, ніж понизиться до розмови з тобою про це, й на те б'єш? Ой бережись, дівко, бережись, кажу. Я понизилась на розмову з тобою, я можу й на більше піти. Я не дам своєї дитини на глум якоїсь пройдисвітки! Я не дозволю вам топтати щастя моєї дитини! Кажу тобі не жартом, і слухай пильно мого слова: мені шістдесят п'ять літ, я одною ногою стою в домовині, я не пожалію рештку свого життя віддати за життя моєї дитини. Не життя тобі тут. Поки я жива, ти тут не будеш. Чуєш? Нехай мене судять люди, а бог мені простить, бо він бачить правду. Оце я тобі сказала, а ти собі рішай, як знаєш. Тільки пам'ятай, дівко, я слова свого не міняю. Даю тобі строку до обіду. Подумай добре. Чуєш? (Іде ліворуч у сад).
Люда стоїть якийсь час на одному місці, дивлячись услід Марії Андріївні.
Потім із суворо-похмуреним лицем поквапом іде в дім. Справа з саду виходять Мусташенко з листами в руках і Інна.
Мусташенко (вигляд принижений, ніжний, покірний). Ти не хочеш побути зі мною і п'ять хвилин?
І н н а (сміючись). Дуже хочу, але там гість — Юрій Маркович.
Мусташенко. Він пише листа. (Загороджує дорогу). Підожди... Так довше не можна. Ти мене уникаєш, як ворога. За все літо я майже ні разу не був із тобою наодинці...
Інна. І дивна річ: ти собі живий і здоровий!
Мусташенко. Так, я живий і здоровий, але за що мене так мучити? (З глибокою ніжністю). Інно, ну, прости мене, забудь і дозволь вернутись до тебе! Я ввесь холону і хвилююсь, коли чую твої кроки, твій голос. Я цілую твої шпильки й ношу їх у кишені, як гімназист. (Виймає з бокової кишені й показує).
Інна (з сміхом). Ну, от, а я дивуюсь, де мої шпильки діваються. Пачок сім уже купила. Вони всі в тебе?
Мусташенко. Ти не скажеш мені ні одного теплого слова? Ти все забула? Але за віщо ж? Я ж робив те, що ти хотіла.
Інна. Дякую. Хвалю.
Мусташенко гладить себе по руці.
Інна. Може, почуваєш потребу пенсне одягти? То вперед пропусти мене.
Мусташенко. Інно, я люблю тебе. Чуєш, я люблю тебе.
І н н а. А, дуже приємно! Я й не знала. Мусташенко. Дозволь мені сьогодні ввечері прийти до тебе. Дозволь! Інна. Що-о?!.
Мусташенко. Я трошки посиджу з тобою. Я сидітиму тихо й буду тільки дивитись на тебе. Ін!
Інна. Пан, ти забуваєш, що я тобі сказала.
Мусташенко. Ти, очевидячки, хочеш, щоб я відправив Люду? Так?
Інна. Одправляй, але разом із нею ти відправляєш мене.
Мусташенко. Та чого ж ти хочеш?! За що ти мене мучиш?!
Інна. Я хочу, щоб ти пам'ятав, що я тобі сказала: я твоєю жінкою буду тоді, коли стану матір'ю твоєї дитини. Здається, так просто й ясно. Ти стільки складних філософських формул пам'ятаєш, а такої простенької формули не можеш засвоїти. В той день, як вона піде з нашого дому й лишить тобі твою дитину, в той день я стану твоєю жінкою. Будеш пам'ятати?