Інна. Ну, розуміється, буде! День і ніч сидітиме. Сама його посаджу коло неї! (Регочеться, обнімає квітки, як дитину, цілує, танцює).
Круглик (пильно дивиться на Інну). Вибачте, Інно Василівно, але... я трошки боюсь за вас.
Інна. Ненормальна? То правда, Кругличку, то правда! Треба боятись. Знаєте, я сама трошки боюсь.
Круглик. Ні, боюсь вашої гордості. І ці квітки, й ця бурхлива радість ваша, все ж це, Інно Василівно, з гордості. Так-так! Та й ви самі це в глибині душі знаєте. І мені, правду сказати, сумно дивитись на вас.
Інна (сміється). Ви маєте рацію, любий. Я горда! Пам'ятаєте, колись я вам сказала: перемога буде моя? (Показує широким, веселим жестом на квітки). От вона! От!
Круглик. Інно Василівно, дозвольте мені спокійно сказати вам декілька слів. Можна?
Інна. Ой, "спокійно"!.. Ну, нічого, кажіть. А знаєте, сюди краще перенести той букет.
Круглик. Ні, постривайте хвилинку. Пам'ятаєте, колись у вас вирвалося з душі: "Ах, заїхати б кудись* далеко-далеко, в Австралію, в Африку, щоб зовсім-зовсім зникнути!" Пам'ятаєте?
Інна. Ну?
Круглик. Я тоді зрозумів вас, зрозумів увесь ваш страшний стан. І от, дозвольте вам тепер сказати, що вся ця експедиція готувалася для вас, Інно Василівно.
Інна. Ви сказилися, Круглику?!
Круглик. Не .помічаю цього. Я знав, що настане такий момент, коли вам треба буде або знову в оперетку, або вбити себе, або "заїхати кудись зовсім-зовсім далеко". Такий момент незабаром настане, Інно Василівно, може, навіть через тиждень-два. І от майте на увазі тоді експедицію. Більше я нічого вам не хочу сказати.
Інна. Кругличку! Коли це правда, що ви для мене затіяли цю експедицію, то ви — божевільний чоловік! Розумієте ви це? Цілком божевільний!
Круглик. Не знаю. Не думаю.
Інна. Ну, я тепер не маю часу про це говорити, ми потім іще поговоримо, але це страшенна помилка з вашого боку, Кругличку. Страшенна! Ви самі швидко побачите. А тепер давайте сюди букет. Ради бога, швидше! (Згадавши). О господи! А де ж орхідеї? Ви ж повинні зараз же за орхідеями їхати! Магазин сьогодні прислати не може. А я без орхідей теж не можу. Кругличку, дорогий, їдьте зараз же! Вони вже готові. Це дві хвилини.
Круглик. З охотою, з охотою. З орхідеями чи без, а все одно...
Інна. Ви — милий, Кругличку! Ви — милий! Я готова вас розцілувати. Весь світ, усю землю — осінню, холодну, брудну, стареньку нашу землю готова обняти й обцілувати. Кругличку! Розумієте ви це?
Круглик. Буває, буває. Так більші чи менші орхідеї брати?
Інна. Більші, найбільші! Та швиденько. Ой, я ще маю до свята переодягтися!
Круглик. Через десять хвилин буду тут. (Виходить).
Інна. Та не поламайте! Чуєте? (Нашвидку обнімає квітки й, весело наспівуючи, виходить ліворуч).
Пауза.
Справа швидко входить Люда, за нею Мусташенко.
Мусташенко. Людо! Зупинись, я тобі кажу! Чого тобі треба від Інни Василівни?
Люда. Нічого. Я тільки скажу їй, як у матері дитину однімають. Нехай вона розсудить. Я їй усе, нарешті, розкажу! Я вже більше не можу! Нехай усе знає!
Мусташенко. Покинь дурниці, Людо. Інни немає вдома. Двадцятий раз кажу тобі: дитині буде там краще, ніж у тебе.
Люда. Без матері? Краще без матері?!
Мусташенко. Але ж ти сама згоджувалась, чорт забирай!
Л ю д а. Я дурна була. Що я знала тоді? Хіба ж я знала, що таке мати? Та щоб я ото свою дитину кудись оддала?! Та мільйони мені давайте, та на шматки мене ріжте — не віддам! Яке виховання?! Хто ж може краще виховати, як не мати? Та в курки, в собаки відніміть її дитину, то вона вам очі видряпає. А я гірша за собаку?
Мусташенко. (ходить по кімнаті, гладить себе по руці; потім швидко виймає пенсне, одягає; дуже стримано, розмірено, поважно). Але ви забуваєте, панно Людо, що й я маю право на нашу дитину. Ви мене обманули. Так, ви обманули мене: ви казали, що віддасте дитину на виховання. Коли б я знав, що ви будете так поводитись, я б не допустив, щоб у вас була дитина від мене. Я не допустив би цього!
Люда. Я не обманювала вас! Я не знала. Та що ж я така страшна, погана, що не можу мати своєї дитини?! Ну, відвезіть мене в якесь інше місце, я житиму там із Михасем, ніхто не знатиме нас.
Мусташенко. Я не можу не бачити своєї дитини.
Люда. Ну, так тут лишіть і ходіть хоч щодня.
Мусташенко (дуже спокійно, тихо). Не можу й цього. Інна Василівна знатиме тоді, що це — моя дитина.
Люда. Інна Василівна, Інна Василівна! Так я через це повинна віддати кудись свою дитину? Та ніколи!.. Убийте мене вперед, а тоді...
Мусташенко (раптом вибухнувши гнівом, ступаючи до неї). Ні, ти віддаси її! Чуєш ти?!
Люда. Ніколи!
Мусташенко. Оддаси, кажу тобі! (Кидається на Люду, xana її за горло). Прроклята!.. Оддаси, кажи?
Люда (хрипить і крутить головою). Ні!.. (Ноги підгинаються їй).
Мусташенко (схаменувшись, випускає Люду, швидко відходить, скидає пенсне, люто, але тихим голосом). Я тобі дитини не віддам! Чуєш?
Люда. Поліцію покличу, оддасте. Я — мати, дитина— моя! (Починає гірко, з образи плакати). За що?!. Я любила, руки цілувала... Ну, розлюбили. Але щоб отак?! (Вибухнувши риданням, схоплюється і швидко ходить).
Мусташенко. Людо, Людо!.. (Спішить за нею).
Входять Інна й Марія Андріївна. Пауза. Інна в іншій сукні, святочній. Марія Андріївна змарніла, схудла, ходить уже не рівно й поважно, а зігнувшись, нетвердо. Вигляд має скупчено-задумливий, неуважний.
Інна (обнявши Марію Андріївну, веде її до фотелю, садовить, у радісному підняттю голубить). Ну, от ти знову вдома, в себе. Сюди, Тамуню... От тут, от... тут. А я коло тебе, як колись. (Стає на коліна перед Марією Андріївною, пригортається). Тамуню моя! Єдина! Ну, обніми свою поганку. Обніми як слід. Дай сюди твою оцю торбинку. Нехай тут полежить. Обніми... От так. Тепер так спокійно, так затишно. Я зовсім, зовсім вдома. Як тихо. Як божественно, радісно-тихо, Тамуню! Правда? Ти чуєш?
Марія Андріївна. Так, так, бува, дитино, бува... А панна Люда таки сьогодні виїжджає?
Інна. Сьогодні, Тамуню, сьогодні. Зараз, через півгодини. І вже зовсім-зовсім, Тамо. Ми будемо самі, як колись. І ще краще/Ще краще, Тамо! Ти побачиш!
Марія Андріївна. Дитино моя дорога!.. Бідна моя!
І н н а. Я бідна?! Тамо! Та немає людини щасливішої за мене! Знаєш ти це? (Схоплюється). Та ти подивись. (Показує на квітки навкруги). Надворі починається зима, а в мене весна. Ти бачиш: це ж свято! Та ти ж не можеш собі уявити, яка я щаслива, Тамусю! Я тобі потім колись багато-багато розкажу. І ти все-все зрозумієш і не осудиш мене, бо... переможців, Тамо, не судять. Ах, Тамо!.. Ні, ти й десятої частини не можеш уявити собі, яку величезну радість дає мені сьогоднішній день! Перш за все ти ж тут. Але це наче так і треба було, щоб ти якраз сьогодні вернулась до нас. Я готова, знаєш, вірити в якісь таємні сили...