– Цього я, звичайно, не врахував, – сказав К. – Звідки мені було знати аж такі деталі; я не надто довіряв цим телефонним розмовам та усвідомлював, що по-справжньому важливе тільки те, що людина дізнається або досягне безпосередньо в Замку.
– Зовсім ні, – заперечив староста, чіпляючись за слова К. – Телефонні розмови мають велике значення, як же інакше? Хіба можна вважати довідку, отриману від працівника Замку, не дуже важливою? Я вже пояснював це вам на прикладі листа Кламма. Усі ці вислови не мають офіційної ваги. Якщо ви приписуєте їм офіційне значення, ви помиляєтеся. Зате їхня приватна вагомість у доброзичливому чи недоброзичливому сенсі дуже велика, жодні урядові стосунки не зможуть із нею зрівнятися.
– Добре, – сказав К. – Припустімо, так воно і є, тоді виходить, що я маю в Замку дуже багато хороших друзів.
Якщо бути зовсім точним, то вони з'явилися ще багато років тому. І коли котромусь із відділів спало на думку викликати землеміра, то це був своєрідний вияв прихильності до мене. Протягом усього цього часу друзів ставало все більше, аж поки мене не затягли сюди, хоча нічого доброго в цьому й немає, бо тепер мені загрожують вигнанням.
– У ваших словах є частина правди, – сказав староста. – Насамперед ви маєте рацію в тому, що інструкції Замку не можна сприймати дослівно. Та обережність потрібна в усьому, не лише тут, і ця обережність стає ще нагальнішою, коли йдеться про важливу інструкцію. Але ваші слова про те, ніби вас сюди затягли, для мене незрозумілі. Якби ви уважніше слухали мої попередні пояснення, ви збагнули б, що питання вашого прибуття до нас занадто складне, аби ми могли відповісти на нього під час такої короткої розмови.
– Висновок такий, – сказав К., – що все дуже туманно й неясно, окрім перспективи мого вигнання.
– Хто посмів би вигнати вас, пане землемір? – спитав староста. – Саме непрозорість усього, що передувало вашому приїзду, гарантує вам якнайбільш ввічливий прийом, але, здається, ви надто вразливі. Ніхто вас тут не тримає, але це не можна окреслити як вигнання.
– Пане староста, – сказав К. – Тепер вам усе здається занадто зрозумілим. Я дозволю собі перелічити деякі обставини, що тримають мене тут: жертви, які мені довелося принести, щоб вибратися з дому; довга і важка подорож; небезпідставні сподівання, які я мав у зв'язку із зарахуванням на тутешню службу; повна відсутність коштів; неможливість знайти зараз іншу відповідну роботу вдома і нарешті, не менш важлива причина, ніж усі попередні, – моя наречена, яка живе тут, у Селі.
– А, Фріда, – не здивувався староста. – Я знаю, але Фріда поїде з вами куди завгодно. Що ж стосується всього іншого, то тут справді потрібно помізкувати, і я повідомлю про це в Замку. Якщо рішення буде прийняте або виникне необхідність додатково вас допитати, я пришлю когось за вами. Ви згодні?
– Ні, аж ніяк не згоден, – сказав К. – Я не хочу, щоб Замок робив мені ласку, а вимагаю лише того, що належить законно.
– Міцці, – сказав староста своїй дружині, яка все ще сиділа, притиснувшись до нього, і замріяно бавилася листом Кламма, зробивши з нього кораблик. К. злякано забрав у неї листа. – Міцці, нога знову починає сильно боліти, нам потрібно поставити новий компрес.
К. підвівся.
– Тоді дозвольте мені попрощатися, – сказав він.
– Гаразд, – сказала Міцці, яка вже готувала мазь. – Та й перетяг надто сильний.
К. озирнувся, його помічники з традиційно невчасним службовим завзяттям уже широко відчинили двері. Щоб захистити кімнату хворого від різкого вторгнення холоду, К. змушений був поквапитися. Він вийшов, забравши з собою помічників і зачинивши двері.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Перед заїздом на нього чекав господар, але не наважувався заговорити першим, тому К. сам запитав, у чому справа.
– Ти маєш куди переїхати? – запитав господар, опустивши очі додолу і втупившись у підлогу.
– Ти питаєш, бо дружина тобі доручила? – запитав К. – Здається, ти від неї дуже залежний?
– Ні, – заперечив господар. – Я питаю не за її дорученням, але вона дуже знервована й нещасна через тебе, не може працювати, лежить у ліжку і постійно нарікає.
– Може, мені піти до неї? – запитав К.
– Будь ласка, піди, – сказав господар. – Я вже збирався покликати тебе від старости, послухав під дверима, але ви розмовляли, і я не хотів заважати. Я дуже хвилювався за свою дружину, повернувся назад, та вона не пустила мене до себе, тож не залишалося нічого іншого, як дочекатися тебе.
– Тоді ходімо швидше, – сказав К. – Я швидко її заспокою.
– Було б непогано, якби вдалося, – сказав господар.
Вони проминули світлу кухню, у якій три чи чотири зайняті роботою служниці, що були далеко одна від одної, побачивши їх, застигли на місці. Зітхання господині було чути ще з кухні. Вона лежала в тісному закутку без вікон, відділеному від кухні тонкою перегородкою. Там вистачало місця тільки для великого подружнього ліжка і шафи. Ліжко поставили таким чином, щоб бачити з нього всю кухню і стежити за роботою. Але з кухні ліжко було майже не видно. У закутку було доволі темно, трохи вирізнялася тільки біло-червона постіль. Окремі деталі можна було розгледіти тільки зблизька, коли очі трохи звикали до освітлення.
– Нарешті ви прийшли, – сказала господиня слабким голосом.
Вона лежала на спині. Здається, дихати їй було досить важко, тому вона відкинула перину. У ліжку жінка виглядала набагато молодшою, ніж у сукні, але нічний чіпець із тонкого мережива був на неї явно замалий і погано тримався на волоссі, тому викликав співчуття до її постарілого обличчя.
– Як же я міг прийти? – м'яко запитав К. – Ви ж по мене не посилали.
– Ви не повинні були примушувати мене чекати так довго, – сказала шинкарка з упертістю хворої людини.
– Сідайте, – сказала вона й показала на край ліжка. – Усі решта йдіть геть!
Окрім помічників до закутку набилися ще й служниці.
– Я теж піду геть, Гардена! – сказав господар.
Так К. уперше почув, як звати цю жінку.
– Звичайно, – повільно відповіла вона й додала неуважно, ніби голова її була зайнята іншим: – Чому б саме ти мав залишитися?
Але коли всі вийшли до кухні, – цього разу навіть помічники послухалися без заперечень, бо саме залицялися до однієї зі служниць, – Гардена була достатньо уважною, аби збагнути, що звідти все чути, адже закуток не мав дверей. Тоді вона наказала усім вийти з кухні. її наказ миттю виконали.