– Так я і знав! – крикнув він. – Ніякий він не землемір, а гидкий брехливий волоцюга, а можливо, і ще гірше.
Цієї миті К. подумав, що зараз Шварцер, селяни й господарі накинуться на нього. Щоб витримати хоча б перший натиск, він скулився під ковдрою. І тут ще раз задзвонив телефон, К. здалося, що звук був дуже різким. Він поволі висунув голову назовні. Здавалося не дуже вірогідним, що це знову стосувалося К., але всі завмерли, а Шварцер повернувся до апарата. Прослухав довге пояснення і тихо сказав:
– Отже, помилка? Це надзвичайно неприємно. Дзвонив сам начальник канцелярії? Дуже дивно, дуже дивно. І як я маю пояснити це панові землеміру?
К. прислухався. Отже, Замок затвердив його в ролі землеміра. З одного боку, це було йому невигідно, бо свідчило про те, що в Замку знали про нього все необхідне і, зваживши співвідношення сил, заввиграшки прийняли виклик. З іншого боку, це було добре, бо, здається, доводило, що його недооцінюють і таким чином дарують більшу свободу, ніж та, на яку він міг би сподіватися. А якщо їм здається, що цим підтвердженням посади, яке було явним перевищенням його компетенції, вони примусять К. постійно тремтіти від страху, то це помилка: йому стало трохи лячно, але не більше.
К. відмахнувся од Шварцера, який спробував несміливо наблизитися; відмовився й од наполегливої пропозиції перейти до хазяйської спальні, лише взяв із рук господаря склянку з напоєм, а від його дружини – рукомийник із милом та рушником. Йому навіть не довелося вимагати, щоб спорожнили зал, бо всі кинулися геть один поперед одного, ніхто не хотів уранці бути впізнаним. Лампу загасили і нарешті дали йому спокій. Він спав спокійно до самого ранку, лише раз чи два його потривожили щури, які пробігали поблизу його ложа.
Після сніданку – харчування й ночівлю гостя, як сказав господар, мав оплатити Замок – К. хотів іти відразу в Село. Але господар постійно крутився довкола, і К. дозволив йому трохи посидіти біля себе у відповідь на німе прохання, хоча з огляду на вчорашню поведінку й не прагнув зайвий раз вступати з господарем у бесіду.
– Я ще не знаю графа, – сказав К. – Кажуть, він щедро платить за добру роботу, це правда? Коли відриваєшся од жінки та дитини і мандруєш так далеко, як оце я, хочеться привезти назад якомога більше.
– Стосовно цього вам не варто турбуватися, на погану платню ще ніхто не нарікав.
– Але я, – сказав К., – маю досить відваги і можу висловити своє незадоволення навіть графові, хоча, ясна річ, із можновладцями завжди краще бути в мирі.
Господар сидів навпроти К. на краєчку підвіконня й не наважувався вмоститися зручніше, він не відводив од гостя великих карих наляканих очей. І хоча перед тим не відходив од К., тепер, здавалося, прагнув утекти геть. Можливо, злякався, що його почнуть випитувати про графа? Чи побоювався, що "пан", за якого він уважав К., виявиться людиною ненадійною? Довелося перевести розмову на інше. К. поглянув на годинник і сказав:
– Незабаром під'їдуть мої помічники. Чи знайдеться тут для них місце?
– Звичайно, пане, – сказав господар. – Але хіба вони не житимуть разом із вами в Замку?
Невже він так легко та охоче позбувався пожильців та особливо К., бажаючи неодмінно прилаштувати того в Замок?
– Це ще невідомо, – відповів К. – Спочатку треба довідатися, що за роботу доведеться виконувати. Якщо, наприклад, потрібно буде працювати тут, унизу, то доцільніше б тут і оселитися. Окрім того, підозрюю, що життя в Замку навряд чи мені сподобається. Я б хотів завжди бути вільним.
– Ти не знаєш порядків Замку, – тихо сказав господар.
– Справді, – погодився К. – Не варто приймати поспішних рішень. Наразі я знаю про Замок тільки те, що там розуміються на виборі добрих землемірів. Можливо, знайдуться і ще якісь переваги.
І він піднявся, щоб звільнити від своєї присутності господаря, який неспокійно покушував губи. Завоювати довіру цього чоловіка було не так легко.
К. рушив до виходу і дорогою помітив на стіні темний портрет у такій самій темній рамі. Він зауважив його ще раніше, зі свого нічного ложа, але здалеку не роздивився деталей і вирішив, що картину витягли з рами і залишилася тільки чорна дошка, яка була насподі. Але зараз виявилося, що це була-таки картина, портрет п'ятдесятирічного чоловіка, зображеного по пояс. Чоловік опустив голову так низько, що очей майже не було видно, і здавалося, його голова схилилася під тягарем високого важкого чола і великого гачкуватого носа. Широка борода, притиснута підборіддям, різко відстовбурчувалась уперед. Ліва рука вчепилась розчепіреними пальцями в густе волосся, але це не допомогло підняти голову.
– Хто це? – запитав К. – Граф?
Потім зупинився перед зображенням і навіть не озирнувся на господаря.
– Ні, – відповів власник заїзду. – Каштелян.
– У Замку вродливий каштелян, – сказав К. – Шкода, що в нього такий невдаха-син.
– Ні, – заперечив господар, притягнув К. ближче до себе і прошепотів йому у вухо: – Шварцер трохи перебільшив учора, його батько лише підкаштелян, і то один із найнижчих.
Цієї миті господар видався К. дитиною.
– Негідник! – засміявся К., але господар, здається, не бачив у цьому нічого смішного. Він сказав:
– Його батько теж впливова особа.
– Припини! – сказав К. – Ти всіх уважаєш впливовими. Мене теж?
– Тебе? Ні, тебе я впливовим не вважаю. – злякано, але переконано відповів господар.
– Отже, ти досить спостережливий, – сказав К. – Якщо бути відвертим, то я справді не наділений владою. І через це маю не менше поваги до можновладців, аніж ти. Але я не такий прямолінійний і не завжди показую це.
К. поплескав господаря по щоці, щоб утішити його і викликати більшу довіру до себе. Той посміхнувся. Він справді був схожий на хлопчика зі своїм м'яким, майже позбавленим бороди обличчям. І чому він одружився з такою товстою та немолодою жінкою? Крізь отвір у стіні було видно, як вона стояла на кухні руки в боки і віддавала накази. Але К. не збирався розпитувати про це господаря, щоб не зігнати з його обличчя усмішку, яку було так нелегко викликати. Жестом він попросив відчинити двері і вийшов у чудовий зимовий ранок.