– Ти все ще в Селі?
– Так, – відповів К. – Я прибув надовго.
– Мене це не обходить, – сказав Ґерштекер, голосно закашлявся й повернувся до інших.
Виявилося, що всі чекають на Ерланґера. Той уже прибув, але перед тим, як почати прийом, розмовляв із Момусом. Прохачі обговорювали те, що всередині чекати заборонено, тому доводиться мерзнути тут, на вулиці, в снігу. І хоча не було аж надто холодно, але примушувати людей годинами стояти серед ночі на вулиці жорстоко. Ясна річ, Ерланґер у цьому не винен, навпаки, він дуже приязний і, напевно, взагалі нічого про це не знає, а якби довідався, то, безумовно, був би обурений. Винна у всьому господиня, прагнення якої підтримувати в заїзді ідеальний порядок уже стало майже хворобливим, вона не хоче, щоб у будинку одночасно перебували багато прохачів.
– Якщо вже так необхідно, щоб вони прийшли, – говорила вона, – тоді, на Бога, нехай заходять, але тільки один за одним.
І вона домоглася, щоб прохачі, які спочатку чекали просто в коридорі, перемістилися на сходи, далі – до шинку, пізніше – до передпокою, і врешті опинилися на вулиці. Але й цього їй виявилося замало. Вона не могла стерпіти відчуття, що у власному домі почувається "як в облозі", так вона це називала. Вона не могла збагнути, навіщо взагалі потрібно приймати прохачів. "Щоб розводити бруд на сходах", – сказав їй одного разу хтось із урядників, напевно, розізлившись через таке питання, але для неї це все прояснило, і відтоді вона часто повторювала цей вислів. Вона хотіла, і тут її прагнення вже збігалися з побажаннями прохачів, щоб навпроти заїзду поставили спеціальну прибудову, де можна було б чекати на прийом. її б найбільше влаштовувало, якби прийоми і допити відбувалися поза її заїздом, але службовці були проти, а якщо службовці з чимось не погоджувалися, шинкарка, ясна річ, не мала шансів досягнути свого, хоча у всіх дрібніших питаннях вона встановила справжню маленьку диктатуру, по-жіночому ніжну й наполегливу. Що ж стосується допитів, то їхній господині й надалі доведеться терпіти в "Панському дворі", бо урядники із Замку не мають бажання залагоджувати свої службові справи поза межами заїзду. Вони завжди поспішають, дуже неохоче бувають у Селі і не мають ні найменшого бажання затримуватися тут ні на мить довше, ніж необхідно, тому тільки задля збереження домашнього миру і спокою в заїзді аж ніяк не можна вимагати, щоб вони з усіма своїми паперами ходили до якогось іншого будинку, витрачаючи дорогоцінний час. Найбільше чиновникам подобається залагоджувати всі справи в шинку, або ж у своїх кімнатах за їжею, чи вже в ліжку, перед тим як заснути, чи вранці, коли вони бувають надто втомлені для того, щоб піднятися з ліжка, і хочуть ще трохи поніжитися. Таким чином, спорудження приймальні виявилось оптимальним вирішенням проблеми, хоча воно водночас стало й своєрідним покаранням для господині, над чим у Селі часто підсміювалися, адже таке будівництво вимагало численних нарад, тож коридори заїзду ніколи не порожніли.
Про все це неголосно спілкувалися між собою прохачі, і К. впало в око, що, незважаючи на багатьох незадоволених, ніхто не скаржився на те, що Ерланґер скликав людей посеред ночі. Він запитав про це й почув, що Ерланґеру ще й потрібно бути дуже вдячним. Те, що він взагалі приїхав до Села, свідчило про його добру волю й високу свідомість власного службового обов'язку. Якби він захотів, то міг би просто прислати когось зі своїх секретарів записати протоколи, і це б навіть більше відповідало правилам. Та він переважно не робить такого, хоче все почути та побачити сам, тому змушений жертвувати власними ночами, бо вдень у його службовому розпорядку немає місця для візитів до Села. На це К. зауважив, що навіть Кламм знаходить можливість приїхати до Села вдень чи й залишитися на кілька днів, хіба ж може бути так, що його секретар більш незамінний там, нагорі? Дехто доброзичливо посміхнувся на це, інші знічено мовчали, останніх було значно більше, тож К. не отримав відповіді. Тільки хтось один обурено зауважив, що, ясна річ, Кламм незамінний, як нагорі, так і в Селі.
Тут відчинилися двері, і з них вийшов Момус у супроводі двох слуг із лампами.
– Першими до пана секретаря Ерланґера потраплять, – сказав він, – Ґерштекер і К. Обидва присутні?
Вони зголосилися, але ще перед ними до будинку прослизнув Єремія зі словами: "Я тут коридорний". Момус із посмішкою поплескав його по плечі. "Треба бути обережнішим із Єремією", – сказав собі К., хоча й усвідомлював, що Єремія був значно менш небезпечним, ніж Артур, який працював проти К. в Замку. Можливо, було б навіть розважливіше й далі давати їм мучити себе в ролі помічників, аніж відпустити безконтрольно розгулювати довкола й плести інтриги, до чого в них, здається, була неабияка схильність.
Коли К. проходив повз Момуса, той зробив вигляд, ніби щойно зараз упізнав у ньому землеміра.
– О, пане землемір, – сказав він. – Той, що так неохоче дає себе допитувати, тепер сам рветься на допит.
Тоді, зі мною, це було б простіше. Але, ясна річ, нелегко вибрати кращий допит.
Коли К. зібрався зупинитися після цих слів, Момус додав:
– Ідіть, ідіть! Тоді мені потрібні були ваші відповіді, а зараз уже ні.
Але К. таки відповів, обурений поведінкою Момуса:
– Ви думаєте тільки про себе. Я не відповідатиму і ніколи не збирався відповідати на запитання просто тому, що хтось наділений якимись там службовими повноваженнями.
Момус запитав:
– А про кого ж нам думати, як не про себе? Хто тут іще? Ідіть!
У коридорі їх зустрів слуга і провів уже знайомим К. шляхом через двір, далі крізь браму і низький, злегка похилий вхід. На горішніх поверхах мешкали високі службовці, а секретарів селили в цьому проході, серед них і Ерланґера, хоча він належав до найголовніших. Слуга загасив свій ліхтар, у коридорі було яскраве електричне освітлення. Усе тут виглядало маленьким, але вишуканим. Простір був використаний надзвичайно раціонально. Коридор рівно настільки високий, що дозволяв пройти, не нахиляючи голови. Обабіч тісно наліплені одні біля одних двері. Бічні перепони не досягали стелі, мабуть, із вентиляційних міркувань, бо кімнати в цьому глибокому, схожому на підвал, проході, напевно позбавлені вікон. Недоліком цих неповних стін був шум у коридорі й, очевидно, в кімнатах. Складалося враження, що багато кімнат заселені, в них ще не спали, чулися голоси, стукіт молотків, дзеленчання бокалів. Але тутешня атмосфера не скидалася на веселу. Голоси були приглушеними, з розмов долітали лише окремі слова, які нагадували не стільки уривки діалогів, скільки диктанти або читання вголос, а з тих кімнат, де чувся дзенькіт склянок і тарілок, не долинало жодного слова. Стукіт молотка нагадав К. чиюсь розповідь про чиновників, які, аби відпочити від великого розумового навантаження, займаються у вільний час столяркою, складанням якихось тонких механізмів чи подібною діяльністю. Прохід був порожнім, тільки перед одними дверима сидів блідий і худорлявий чоловік у шубі, з-під якої визирала білизна, напевно, в кімнаті було надто важке повітря, тому він вийшов назовні і читав газету, хоча й не надто уважно. Час від часу він позіхав і кидав читання, нахилявся вперед та роздивлявся коридор, можливо, очікував відвідувачів, які запізнювалися. Коли вони пройшли повз, слуга кивнув Ґерштекерові на чоловіка в шубі: "Пінцґауер!" Герштекер кивнув.