— Правда? — зрадівши, здивовано, але таксамо з замішанням, каже вона й, відразу міняючи тон, потупившись, починає:
— Якове Василевичу, я дуже винна перед вами за вчорашнє. Я не повинна була…
— Ну, ну, ну, не треба! — поспішно встаю я й, наблизившись до неї, дружно торкаюсь руками до її плечей. — Не ви винні, а я. Це по-перше. А по-друге, що було, то було. Говорімо про те, що є, і що має бути! Я дуже радий, що ви не маєте на мене серця, й тому давайте поговоримо мирно, лагідно! Правда?
Клавдія Петрівна вважно придивляється до мене; щось на моїм лиці збиває її зпантелику.
— От ваші гроші… — винувато, з ніяковостю простягає вона мені куверту, яку бере з столу.
— Добре, давайте! Це питання все-одно треба ґрунтовніще обміркувати. Ну, от…
У сусідній хаті чується легенький писк дитини, Клавдія Петрівна робить ізлякане лице й кидається в ту хату.
— Костя! Ти що робиш?
Я бачу в розчинені двері біля білої колиски Костю. Він також ізлякано й винувато, округлими очима дивиться вгору до матері і швидко, виправдуючись, каже:
— Я нічого, мамо, не роблю. Я стою й дивлюсь. Міка сам зачепився ручкою за простиральце. Їй-Богу, мамуню, сам.
Трівожна, чудна цікавість тягне мене до тої кімнати. Я голосно питаю:
— Клавдіє Петрівно, мені можна туди?
— Можна, можна! — кричить Костя, захоплено і привітно зустрічаючи мене.
Від колиски біжить до мене Клавдія й тихо, з несмілим докором каже:
— Що значить? Звичайно, можна!
І знов мені згадуються перші дні нашого знайомства, коли я ніяк не міг звикнути до сього її "що значить", яке вона любила вживати в найріжніщих випадках.
— Добридень, Якове Василевичу! — ніби щось знаючи, каже Костя, відступивши, і схиливши голову на плече.
— Здоров, здоров, Костю! Ач, як ти виріс! Молодцем став.
Костя усміхається попсованими зубками й засоромлюється, а я, не хапаючись, іду до ліжечка, над яким, перехилившись, стоїть Клавдія. Костя забігає з другого боку, береться руками за бильця колиски й собі заглядає, сміючись та все лукаво позираючи на мене.
— Костю, йди в хату! — строго говорить Клавдія Петрівна.
— Не хочу!
— Костю!
Знайомий, грізно-замкнений, катеґоричний вираз лиця, якого ніколи не боявся Костя.
— Та нехай, не женіть його! — м'ягко кажу я.
— Яків Василевич дозволяє. А що? — побідно хитає головою Костя. — Бо він тато! Коли б мій тато був…
— Костю! Даю тобі чесне слово!..
Костя кривиться й удає, що боїться, й ховається за колиску. Слово "тато" з трівогою й ляком одгукується в мені. Я підходжу ближче й заглядаю. У глибині колиски з високими бильцями, як у білому чотирокутному гніздечку, лежить крихітне буровато-рожеве тільце в коротенькій сорочинці. Голі ноженята, округлі, без мускулів, ворушаться, гойдаються без мети то туди, то сюди. Ручки з зігнутими червоними пальцями рвучко шарпаються, часом хапають простирало й тягнуть його цупко. А личко його байдуже-спокійне, мовчазне, з розкидливими, блукаючими оченятами.
— А правда, він страшенно подібний до вас, Якове Василевичу? — з усмішечкою голосно питає Костя, який видряпався на стілець і звідти зазирає в ліжко.
— Костю! Коли ти не перестанеш… Злізь із стільця! Впадеш на Міку!
"Невже є яка подібність,?" — думаю я, вдивляючись у малесеньке личко. Так, волоссячко густе, чорне й велике чільце.
І мені здається, що це личко от-от свідомо повернеться до мене, очі пізнають мене, й воно усміхнеться або скаже щонебудь до мене. І чудно, що воно таке розкидливе, байдуже. Я мимохіть клацаю пальцями і пробую посміхнутись до його.
— Він іще не усміхається, — тихо завважує Клавдія Петрівна.
— А, ще ні? Он як!.. Так, так, це пізніще.
Але мені хочеться, щоб він хоч поглянув на мене, зупинив на мені увагу. Я знову клацаю пальцями, але це не робить на його ніякісінького вражіння.
Тоді Клавдія Петрівна, ніби зрозумівши моє бажання, нахиляється до дитини, закутує її ніжки ковдрою й виймає її з колиски, її лице, коли вона підводиться, червоне від натуги і ссяє внутрішнім, м'ягким, стримано-гордим світлом. Рожеве тільце сидить хистко, і страшно, щоб воно не перекинулось назад. Тепер проти світла з вікна личко здається дуже негарним зморщеним, мало-людським. Оченята каламутні, нетямущі, блукають без уваги.
— Міка! Подивись на тата! — кричить Костя.
— Міка — це Михайло?
— Так, Михайло! — відповідає Клавдія, дивлячись не на мене, а на Міку.
І в цю хвилину вона видається вищою на зріст, вибачливо-спокійною, навіть поважною. Я обережно беру одну з рученят і з здивуванням почуваю, як крихітні, холоднуваті пальчики цупко присмоктуються до руба моєї долоні. Але личко таксамо байдуже, й очі безживно нишпорять по хаті. Я пробую відняти руку, але пальчики не пускають. Я знаю, що це чисто інстинктове, останок здатности наших предків лазити по деревах і хапатись за віти, але чуття таке, ніби ця ручка свідомо втримує мене.
"А це ж моя дитина, це — я!"
Але в мене нема ні того болю, ні ніжности та ослаблености в душі, що бувало, як я казав собі ці слова, дивлячись на Андрійка. Тепер це щось трівожне, невиразне, трохи важке, жалісливе, навіть трохи гидке. Ну, що з ним робити?
Я пальцем другої руки ледве торкаюсь до щічки Міки. Червонувата, у плямочках, вона здавалась мені шорсткою, й через те атласиста її ніжність приємно дивує мене. Міка безпричасно похитує в ріжні боки голівкою, не помічаючи мого пальця. І раптом він застигає, повертається до матері й не відриває від неї очей.
— Що йому?
— Пенсне… — усміхається Клавдія. — Блищить… Він по пенсне почав пізнавати мене.
Костя плигає з стільця й біжить у куток. Я почуваю, як пальчики розтулюються й випускають мою руку. Костя вибігає з кутка з шматочком дзеркала і пробує пускати зайчиків. Але надворі мла, в хаті мало світла, й зайчики не виходять. Одначе Міка помічає дзеркало й мовчки, серйозно, каламутно дивиться на його.
— Там у тій кімнаті покурити можна?
— Що значить? Звичайно, можна!
Я виходжу й закурюю. В день обстанова й самі кімнатки роблять іще мізерніще вражіння. Сьогодні запах пральні не так чути, мабуть, через те, що не так натоплено, як учора. Стілець, на який я сідаю, хибко ходить підо мною, й я пересідаю на канапку. На ній, десь, спить сестра Клавдії, бо в тій кімнаті тільки одне велике ліжко.