— Ото, брат, пересилали мене з нашого міста,— почав він, шпортаючи голкою,— до Ч—ва, як бродягу, значить.
— Це коли ж, давно було? — спитав Кобилін.
— А ось горох поспіє — другий рік піде. Ну, як при-
йшли в К—в — і посадили мене тут на малий час в острог. Дивлюся: сидять зо мною чоловік дванадцять, усе хохли, високі, здорові, дужі, 'наче бики. Та смирні такі: їжа погана, крутить ними їхній майор, як його милості завгодно. Сиджу день, сиджу1 другий; бачу — боягуз-на-род. "Чого ж ви,— кажу,— такому дурневі потураєте?" — "А піди лиш сам із ним побалакай!" — аж сміються з мене. Мовчу я.
— І прекумедний же тут був один хохол, хлопці,— додав він раптом, кидаючи Кобиліна й звертаючись до всіх взагалі.— Розповідав, як з ним у суді порішили та як він із судом розмовляв, а сам заливається-плаче; діти, каже, в нього зосталися, жінка. Сам дебелий такий, сивий, товстий. "Я йому,— мовить,— кажу: Ні! А він, бісів син, усе пише, все пише. Ну, кажу собі, та щоб ти здох, а я б подивився! А він усе пише, все пише, та як писне!.. Отут і пропала моя голова!" Дай-но, Васю, ниточку; гнилі каторжні.
— Базарні,— відповів Вася, подаючи нитку.
— Наші швальні кращі. Недавно неваліда посилали,— і в якої він там підлої баби бере? — вів далі Лучка, всиляючи на світло нитку.
— В куми, значить.
— Значить, у куми.
— Так що ж, як же майор? — спитав зовсім забутий Кобилін.
Того тільки й треба було Лучці. Однак він не відразу став розповідати далі, мовби й уваги не звернув на Кобиліна. Спокійно вирівняв нитки, спокійно й ліниво пересмикнув під собою ноги і аж тоді заговорив:
— Сколошкав я, нарешті, моїх хохлів, викликали майора. А я ще зранку в сусіди жулика 1 спитав, узяв та й сховав, значить, на случай. Розлютів майор. Іде. "Ну,— кажу,— не полошитися, хохли!" А в них уже душа в п'яти сховалася; так і трусяться. Убіг майор: п'яний. "Хто тут! Як тут! Я цар, я й бог!"
— Як сказав він: "Я цар, я й бог",— я й висунувся,— вів Лучка,— ніж у мене в рукаві.
"Ні,— кажу,— ваше високоблагородіє,— а сам помаленьку все ближче та ближче,— ні, це вже як же може бути,— кажу,— ваше високоблагородіє, щоб ви були в нас цар та й бог?"
"А, то це ти, то це ти? — закричав майор.— Бунтів-ник!"
1 Ніж. (Прим, автора).
"Ні,— кажу (а сам усе ближче та ближче),— ні,— кажу,— ваше високоблагородіє, як, може, ви самі знаєте й відаєте, бог наш, всемогутній і всюдисущий, єдиний єсть,— кажу.— І цар наш єдиний, над усіма нами самим богом поставлений. Він, ваше високоблагородіє,— кажу,— монарх. А ви,— кажу,— ваше високоблагородіє, ще тільки майор — начальник наш, ваше високоблагородіє, царською милостю,— кажу,— і своїми заслугами".
"Як-як-як-як!" — так і закудкудакав, говорити не може, захлинається. Дуже вже здивувався.
"Еге, ось як",— кажу; та як кинусь на нього раптом та в самий живіт йому усього ножа так і вгородив. Ловко вийшло. Покотився та тільки ногами задриґав. Я ножа кинув.
"Дивіться,— кажу,— хохли, підіймайте його тепер!"
Тут уже я зроблю один відступ. На нещастя, такі вирази, як: "Я цар, я й бог" та чимало інших подібних до цього, були в досить широкому вжитку серед багатьох командирів у давнину. Слід, проте, признатися, що таких командирів лишається вже небагато, а може, вони й зовсім перевелись. Зауважу також, що особливо хизувалися й любили хизуватися такими виразами здебільшого командири, які самі повиходили з нижніх чинів. Офіцерський чин немовби перевертає всі їхні нутрощі, а разом і голову. Довго покректавши під лямкою й перейшовши всі ступені підлеглості, вони раптом бачать себе офіцерами, командирами, благородними та з незвички й першого захвату перебільшують уявлення про свою могутність і значення; звісно, тільки супроти підлеглих їм нижніх чинів. А перед вищими вони, як і перше, підлесливі, що зовсім уже не потрібне, ба навіть огидне багатьом начальникам. Деякі підлесники аж з особливим розчуленням квапляться заявити перед своїми вищими командирами, що вони ж і самі з нижніх чинів, хоч і офіцери, і "своє місце завсіди пам'ятають". Але супроти нижніх чинів вони ставали мало не необмеженими повелителями. Звичайно, тепер навряд уже чи є такі та й навряд чи знайдеться такий, щоб прокричав: "Я цар, я й бог". А все ж зауважу, що ніщо так не дратує арештантів та й взагалі всіх нижніх чинів, як ось такі вирази начальників. Ця нахабність самозвеличення, ця перебільшена думка про свою безкарність породжує ненависть в най-покірнішій людині й виводить її з останнього терпцю. На щастя, це явище майже відійшло в минуле, його і в
давнину суворо переслідувало начальство. Кілька прикладів цього й я знаю.
Та й взагалі дратує нижніх чинів усяка погордлива недбалість, усяке гребування в поводженні з ними. Дехто думає, наприклад, що коли добре годувати, добре утримувати арештанта, все робити, як велить закон, то й по всьому. Це теж помилка. Кожен, хоч би хто він був і хоч би як був принижений, бодай і інстинктивно, бодай несвідомо, а все-таки вимагає поваги до своєї людської гідності. Арештант сам знає, що він арештант, знехтувана всіма людина, і знає сврє місце перед начальником; але ніякими таврами, ніякими кайданами не змусиш його забути, що він людина. А що він справді людина, то й треба, отже, поводитися з ним по-людськи. Боже мій! Та людське поводження може олюднити навіть такого, в кому давно вже потьмянів образ божий. З цими-от "нещасними" й треба поводитися найбільш по-людськи. Це порятунок і радість їхня. Я зустрічав таких добрих, благородних командирів. Я бачив, як діяли вони на цих зневажених. Кілька ласкавих слів — і арештанти мало не воскресали морально. Вони, як діти, раділи і, як діти, починали любити. Зазначу ще одну дивну річ: самі арештанти не люблять надто фамільярного й надто вже добродушного з ними поводження начальників. Йому хочеться поважати начальника, а тут він якось перестає його поважати. Арештантові подобається, наприклад, щоб у начальника його були ордени, щоб він був показний собою, щоб якийсь високий начальник був ласкавий до нього, щоб сам він був і суворий, і поважний, і справедливий, і гідності своєї пильнував. Таких арештанти більше люблять: виходить, і свою гідність зберіг, і їх не скривдив, отже, і все гарно й красиво.