Наш ординатор щодня зупинявся перед кожним хворим, серйозно й надзвичайно уважно оглядав його й опитував, призначав ліки, порції. Часом він і сам помічав, що хворий ні на що не слабує; та як арештант прийшов відпочити від роботи або полежати на матраці, замість голих дощок, і, нарешті, все-таки в теплій кімнаті, а не в сирій кордегардії, де в тісноті перебувають густі купи блідих і виснажених підсудних (підсудні в нас майже завсіди, по всій Русі, бліді й виснажені — ознака, що їх перебування й душевний стан майже завсіди важчі, ніж у рішених), то наш ординатор спокійно записував їм яку-небудь ЇЄЬГІБ саіагпаїіз 1 і залишав лежати часом навіть
на тиждень. З цієї febris catarhalis усі сміялися в нас. Знали дуже добре, що це заведена в нас, з якоїсь обопільної згоди лікаря й хворого, формула для позначення удаваної хвороби; "запасні коільки", як перекладали самі арештанти febris саІагпаШ. Іноді хворий зловживав м'якосердям лікаря і лежав аж доти, доки його не вигонили силоміць. Тоді треба було подивитися на нашого ординатора: він начеб боявся, начеб соромився просто сказати хворому, щоб той одужував і швидше просився на виписку, хоча й мав цілковите право простісінько без ніяких розмов та улещувань виписати його, написавши йому в лікарняному листі: sanat est К Спершу він натякав йому, потім начеб просив: чи не пора, мовляв? "Ти ж уже майже здоровий, у палаті тісно" тощо, аж поки хворому самому ставало совісно і він сам, нарешті, просився на виписку. Старший лікар, хоч і людинолюбна, й чесна людина (його теж дуже любили хворі), але був незрівнянно суворіший, рішучіший, ніж ординатор, часом навіть виявляв сувору строгість, і за це його в нас якось особливо поважали. Він входив у супроводі всіх госпітальних лікарів, після ординатора, теж оглядав кожного поодинці, особливо затримувався над трудними хворими, завжди вмів сказати їм добре, підбадьорливе, часто навіть задушевне слово і взагалі справляв гарне враження. Тим, що приходили з запасними кольками, він ніколи не відмовляв і не відсилав їх назад; але коли хворий сам упирався, то він просто виписував його: "Ну, що ж, брат, полежав досить, відпочив, іди, треба честь знати". Упиралися звичайно або ледачі до роботи, особливо робочого, літнього часу, або з підсудних, що чекали на кару собі. Пам'ятаю, до одного з таких застосували особливу строгість, жорстокість навіть, щоб схилити його до виписки. Прийшов він з очною хворобою; очі червоні, скаржиться на сильний колючий біль в очах. Його стали лікувати мушками, п'явками, бризкали в очі якусь роз'їдаючу рідину тощо, але хвороба все-таки не минала, очі не очищалися. Поволі лікарі здогадались, що хвороба удавана: запалення повсякчас невелике, не гіршає, але й не виліковується, все в одному стані, випадок підозрілий. Арештанти всі давно вже знали, що той прикидається й людей дурить, хоч сам він і не признавався в цьому. Це був молодий хлопець, навіть вродливий собою, але справляв він на всіх нас якесь неприємне враження: по-тайний, підозріливий, нахмурений, ні з ким не розмовляє,
1 здоровий (лат.).
15 Достоевський
449
дивиться спідлоба, від усіх криється, наче всіх підозрює. Я пам'ятаю — декому навіть спадала думка, чи не вчинить він чого-небудь. Він був солдат, сильно прокрався, був викритий, і йому припадали тисяча палок та арештантські роти. Щоб віддалити хвилину покарання, підсудні, як я вже перше згадував, наважуються іноді на страшні вчинки: напередодні кари штриконе ножем когось із начальства або свого ж брата арештанта, його й судять по-новому, і кара відсувається ще місяців на два, й мета його осягнута. Йому байдуже до того, що за два ж місяці його каратимуть удвічі, втричі суворіше; аби тепер віддалити грізну хвилину хоч на кілька днів, а там хай буде, що буде, — отакий великий буває іноді занепад духу в цих нещасних. У нас деякі вже шепотілися поміж себе, щоб стерегтися його; гляди, заріже когось уночі. А втім, так тільки гомоніли, особливих же застережних заходів не вживали навіть ті, чиї койки стояли з ним поруч. Бачили, проте, що ночами він натирає очі вапном із штукатурки та чимсь іще іншим, щоб на ранок вони знову стали червоні. Нарешті, головний лікар погрозив йому заволокою. Коли очна хвороба триває довго й стійко і всі медичні засоби бувають випробувані, лікарі, щоб врятувати зір, зважуються на сильний і болючий засіб: роблять хворому заволоку, наче коневі. Та бідолаха й тут не погодився одужати. Який упертий був цей характер або вже занадто боягузливий: адже заволока була хоч і не татс, як палки, але теж дуже болюча. Хворому збирають іззаду на шиї рукою шкіру, скільки можна захопити, протикають усе захоплене тіло ножем, від чого утворюється широка й довга рана по всій потилиці, і просмикують у цю рану полотняну та-сьомку, досить широку, майже в палець, потім щодня, в певний час, цю тасьомку пересмикують у рані, так що ніби знов її розрізують, щоб рана завжди гноїлась і не заживала. Сердешний уперто терпів кілька днів, хоч і з страшними муками, й це катування і аж тоді, нарешті, погодився виписатися. Очі його за один день стали цілком здорові, і, як тільки зажила його шия, він перейшов на абвахту, щоб назавтра ж вийти знову на тисячу палок.
Звичайно, тяжка хвилина перед карою, така тяжка, що, може, я грішу, називаючи цей страх легкодухістю й боягузтвом. Виходить, тяжко, коли зазнають подвійної, потрійної кари, аби тільки не зараз її виконували. Я, проте, згадував і про таких, що самі просилися швид-
ше на виписку, хоч спина ще не загоїлася після перших палок, аби виходити решту ударів і вийти остаточно 8-шд суду; а перебування під чудом, на абвахті, звісно, для всіх незрівнянно гірше за каторгу. Та, крім різниці темпераментів, велику роль у ріішучості й безстрашності деяких відіграє закореніла звичка до ударів і кари. Бага-тократ битий якось зміцнюється духом і спиною і дивиться, врешті, на кару скептично, майже як на невелику незручність, і вже не боїться її. Загалом кажучи, це правда. Один наш арештантик, із особливого відділення, хрещений калмик, Олександр або Олександра, як звали його в нас, химерний хлопець, шахраюватий, безстрашний і водночас дуже добродушний, розповідав мені, як він виходив свої чотири тисячі, розповідав сміючись і жартуючи, але тут же пресерйозно клявся, що коли б з дитинства, з найніжнішого, найпершого свого дитинства, він не зріс під батогом, від котрого буквально протягом усього життя його в своїй орді не сходили рубці з його спини, то він нізащо б не зніс цих чотирьох тисяч. Розповідаючи, він немов благословляв це виховання під батогом. "Мене за все били, Олександре Петровичу,— казав він мені раз, сидячи на моїй койці, надвечір, перед світлом,— за все про все, за що попадя, били років п'ятнадцять поспіль, з самого того дня, як себе тямити став, щодня по кілька разів; не бив, хто не хотів; так що я під кінець уже зовсім звик". Як він потрапив у солдати, не знаю; не пам'ятаю; втім, може, він і розповідав; це був постійний утікач і бродяга. Пам'ятаю тільки його розповідь про те, як він страшенно злякався, коли його присудили до чотирьох тисяч за вбивство начальника. "Я знав, що мене каратимуть суворо й що, може, з-під палок не випустять, і хоч я й звик до батогів, т'адже ж чотири тисячі палок — жарт! А ще й усе начальство розлютилось! Знав я, напевно знав, що так не минеться, не виходжу; не випустять з-під палок. Я спочатку спробував був охреститися, думаю: а може, простять, і хоч мені свої ж тоді казали, що нічого з цього не вийде, не простять, а я думаю: все-таки спробую, все-таки їм жалкіше буде хрещеного. Мене й справді охрестили і при святому хрещенні нарекли Олександром; ну, а палки все-таки палками зостались; хоч би одну простили; аж уразливо мені стало. Я й думаю сам собі: стривай же, я вас усіх і справді обдурю. І що ви думаєте, Олександре Петровичу, таки обдурив! Я дуже гарно вмів мертвим прикидатися, тобто не те щоб зовсім мертвим, а от-от зараз душа