явся і неодмінно, бувало, коли лається, дорікає за щось людині, за якусь провину перед собою, з почуттям говорить, мало не плаче... На балалайці він грав непогано й любив грати, а на свята навіть танцював, і танцював гарно, коли, бувало, примусять.. Його можна було дуже швидко примусити щось зробити... Він"н£ те щоб такий уже був слухняний, а любив лізти в товаришування й догоджати з товаришування.
Я довго не міг утямити, про що він розповідає. Мені також здавалося спочатку, що він усе відступає від теми і захоплюється стороннім. Він, можливо, й помічав', що Черевіну майже діла нема до його розповіді, але, здається, хотів навмисне переконати себе, що слухач його — весь увага, і, можливо, йому було б дуже боляче, якби він переконався в противному.
— ...Вийде, бувало, на базар,— казав він,— усі кланяються, шану віддають, одно слово—багатій.
— Торги, кажеш, мав?
— Еге, торги. Воно в міщанстві проміж нас бідно. Чиста голота. Жінки з річки на яр, аж ген куди воду носять город поливати; мучаться-мучаться, а по осінь по саму й на щі не зберуть. Розор. Ну, заїмку велику мав, землю наймитами орав, трьох держав, знов же пасіка своя, медом торгував та й худобою теж І по нашому місцю був, значить, у великій пошані. Старий був дуже, сімдесят років, кістка важка стала, сивий, великий такий. Вийде ото в лисячій шубі на базар, то всі шанують. Почувають, значить. "Здорові були, батечку, Анкудиме Трохимовичу!" — "Здоров,— скаже,— й ти". Ніким тобто не погребує. "Довгих літ вам, Анкудиме Трохимовичу!" — "А як твої справи?" — спитає. "Та ми що: живемо, як горох при дорозі,— хто не йде, той і скубне. Ви як, батечку?" — "Живемо й ми,— скаже, — бог гріхи терпить, теж під небом чадимо".— "Живіть довше, Анкудиме Трохимовичу!" Ніким тобто не погребує, а мовить — то кожне слово його наче за карбованця йде. Начотчик був, грамотій, та все божественне читає. Посадовить стару проти себе: "Ну, слухай, жінко, тямкуй!"—і зачне втовкмачувати. А стара не те щоб і Стара була, з другою вже з нею оженився, заради дітей, значить, від першої-бо не було. Ну, а від другої, від Марії б то Степанівни, двоє синів було ще недорослих, молодшого, Васю, шістдесяти років прижив, а Акулька, дочка за всіх старша, вісімнадцяти років була.
— Це твоя б то, жінка б то?
— Стривай, спершу тут Філька Морозов нахизується. "Ти,— каже Філька Анкудимові,— ділись; усі чотириста карбованчиків віддай, а я наймит тобі, чи що? Не хочу з тобою торгувати й Акульки тврєї,— каже,— брати не хочу. Я тепер,— каже,— закубрячив. У мене,— каже,— тепер родителі померли, то я гроші проп'ю та тоді в найман* ці, значить, у солдати піду, а за десять років фельмар-шалом сюди до вас приїду". Анкудим ото гроші йому й віддав, зовсім як є розрахувався,— бо ще батько його із старим на один капітал торгували. "Пропаща ти,— каже,— людина". А той йому: "Ну, ще пропащий я чи ні, а з тобою, сива бородо, навчишся шилом молоко хлистати. Ти,— каже,— економію з двох шелягів загнати хочеш, всяку негідь збираєш,— чи не здасться в кашу. Я, мовляв, плювати на це хотів. Копиш-копиш, та чорта й купиш. У мене,— каже,— характер. А Акульки твоєї все-таки не візьму: я,— каже,— й без того з нею спав..."
. — Та як же ти смієш,— каже Анкудим,— чесного батька чесну дочку ганьбити? Коли ти з нею спав, гадюче ти сало, щуча ти кров? — а сам аж затрусився весь. Сам Філька розказував.
— Та не те що за мене,— каже,— я так зроблю, що й ні за кого Акулька ваша тепер не піде, ніхто не візьме, і Микита Григорович тепер не візьме, бо вона тепер безчесна. Ми ще з осені з нею на життя схопились. А тепер я за сто раків не погоджуся. Ось на спробу давай зараз сто раків — не погоджуся...
І закурив же він у нас, чоловіче! Та так, що земля стогоном стоїть, місто аж гуде. Товаришів понабирав, грошей купа, місяців зо три гуляв, усе прогайнував. "Я,— каже, бувало,— як гроші всі покінчу, будинок спущу, все поспускаю, а тоді або в найманці, або бродяжити піду!" Від ранку, бувало, до вечора п'яний, з бала-бончиками парою їздив. І так уже любили його дівки, що жах. На торбані добре грав.
— Виходить, він з Акулькою ще перше того діло мав?
— Стій, почекай. Я тоді так само родителя поховав, а матінка моя пряники, значить, пекла, на Анкудима робили, тим і годувались. Життя в нас було гірке. Ну, теж заїмка за лісом була, хлібець сіяли, та після батька все рішили, бо я теж закурив, братику ти мій. Від матері гроші побоями вимагав...
— Це недобре, коли побоями. Гріх великий.
— Бувало, п'яний, братику ти мій, від ранку до ночі. Хата в нас була ще така собі, нічогенька, хоч гнила, та своя, але в хаті хоч зайців ганяй. Голодом, бувало, сидимо, тижнями ганчірку жуємо. Мати мене, бувало, батькує, батькує, а мені що!.. Я, брат, тоді від Фільки Морозова не відходив. Від ранку й до ночі з ним. "Грай,-г-каже,— мені на гітарі й танцюй, а я лежатиму і в тебе гроші кидатиму, бо я найбагатша людина". І чого-чого він не виробляв! Краденого тільки не приймав: "Я,— каже,— не злодій, а чесна людина". "А ходімте,— каже,— Акульці ворота дьогтем мазати; не хочу-бо, щоб Акулька за Микиту Григоровича вийшла. Це мені тепер дорожче киселю",— каже. А за Микиту Григоровича старий ще перше сього хотів дівку віддати. Микита той теж старий був, удівець, в окулярах ходив, торгував. Він як почув, що про Акульку слава пішла, та й відмагатися. "Мені,— каже,— Анкудиме Трохимовичу, це за велике безчестя буде, та й женитися я, старий літами, не бажаю". От ми Акульці ворота й вимазали. То вже шмагали її, шмагали за це дома... Марія Степанівна кричить: "Зі світу зведу!" А старий: "У давні роки,— каже,— за чесних патріархів, я б її,— каже,— на вогнищі порубав, а нині,— каже,— в світі темрява й тлін". Бувало, сусіди на всю вулицю чують, як Акулька ревма реве: січуть її від ранку до ночі. А Філька на весь базар кричить: "Славна,— каже,— дівка Акулька, сестра горілчана. Чисто ходиш, біло носиш, скажи, кого любиш! Я,— каже,— їм там підніс тертого хріну, пам'ятатимуть". Тоді саме і я раз зустрів Акульку, з відрами йшла, та й кричу: "Здрастуйте, Акулино Кудимівно! Салфет вашій милості, чисто ходиш, де береш, дай підписку, з ким живеш!" — та тільки й сказав; а вона як глянула на мене, такі великі в неї очі були, а сама схудла, мов тріска. Як глянула на мене, а мати думала, що вона сміється зо мною, і кричить у підворіття: "Чого ти зуби миєш, безсоромна!" — та того дня її знову шмагати. Бувало, цілісіньку годину шмагає: "Засічу,— каже,— бо тепер не дочка вона мені".