нікому не давали напоказ. Це було не в моді, не заведено. Добрі — дуже маленька купка — були тихі, мовчки таїли в собі свої уповання і, звичайно, більше, ніж похмурі, схильні були до надії та віри в них. Втім, здається мені, що в острозі була ще група цілком зневірених. Такий був, приміром, і дідок із стародубських слобід; але у всякому разі таких було дуже мало. Дідок був на око спокійний (я вже казав про нього), але з деяких ознак, я гадаю, душевний стан його був жахливий. "•Втім, у нього був свій порятунок, свій вихід: молитва та ідея про мучеництво. Божевільний арештант, що зачитався біблії,— про нього я вже згадував: він кинувся з цеглиною на майора,— мабуть, теж був із зневірених, з тих, кого покинула остання надія; а що зовсім без надії жити неможливо, то він і придумав собі вихід у добровільному, майже штучному мучеництві. Він заявив, що кинувся на майора без злоби, а єдино бажаючи прийняти муки. І хто знає, який психологічний процес відбувся тоді в душі його! Без якоїсь мети та прагнення до неї не живе жодна жива людина. Втративши мету й надію, людина з туги обертається нерідко на страховище... Мета у всіх наших була: воля та вихід із каторги.
Втім, я ось тепер силкуюся підвести весь наш острог під розряди; та чи це можливе? Дійсність без краю різноманітна, порівнюючи з усіма, навіть і найхитрішими, висновками абстрактної думки, і не терпить різких і крупних розрізнень. Дійсність прагне до роздрібнення. Життя своє особливе було і в нас, хоч яке-небудь, а все ж було, і не саме офіціальне, а внутрішнє, своє власне життя.
Та, як я вже й згадував почасти, я не міг і навіть не вмів на початку мого острогу прозирнути у внутрішню глибінь цього життя, а тому всі зовнішні вияви його мучили мене тоді невимовною тугою. Часом я просто починав ненавидіти цих таких же страдників, як я. Я навіть заздрив їм і винуватив долю. Я заздрив їм у тому, що вони все-таки між своїми, в товаристві, розуміють один одного, хоч по суті їм усім, як і мені, набридло й остогидло це товариство з-під канчука й палки, ця насильна артіль, і кожен про себе дивився кудись убік від усіх. Кажу знову, ця заздрість, що нападала мене у хвилини злості, мала свою законну підставу. Справді, не мають найменшої рації ті, які ка-
жуть, що дворянинові, освіченому тощо однаковісінько важко на наших каторгах та в острогах, як і кожному мужикові. Я знаю, я чув про |це припущення останнім часом, я читав про це. Підстава цієї ідеї правильна, гуманна. Всі люди, всі душі Людські. Але ідея все ж надто абстрактна. Випущено з уваги дуже багато практичних умов, що їх не інакше можна зрозуміти, як у самій дійсності. Я кажу це не тому, що дворянин і освічений відчувають нібито витонченіше, болючіше, що вони більш розвинені. Душу та розвиток ії важко підводити під якийсь даний рівень. Навіть сама освіта тут не мірка. Я перший ладен свідчити, що в найнеосвіченішому, най-пригнобленішому середовищі зустрічав між цими страдниками риси найвитонченішого розвитку душевного. В острозі було іноді так, що знаєш людину кілька років і думаєш про неї, що це звір, а не людина, зневажаєш її. І раптом випадає ненароком хвилина, коли душа її мимовільним поривом відкривається назовні, і ви бачите в ній таке багатство, почуття, серце, таке яскраве розуміння і власного, й чужого страждання, що у вас ніби очі відкриваються, і першу мить навіть не віриться тому, що ви самі побачили й почули. Буває й навпаки: освіта уживається часом із таким варварством, із таким цинізмом, що вас бере огида, і, хоч би які ви були добрі чи упереджені, ви не знаходите в серці своєму ні пробачення, ні виправдання.
Не кажу я також нічого про переміну звичок, способу життя, їжі тощо, а це для людини з вищого шару суспільства, звичайно, важче, ніж для мужика, який нерідко голодував на волі, а в острозі принаймні сито наїдався. Не буду й про це сперечатися. Припустімо, що людині хоч трохи сильній волею все це пусте, як рівняти з іншими невигодами, дарма що по суті переміна звичок річ зовсім не пуста й не остання. Але є невигоди, перед котрими все це так блідне, що не зважаєш ні на бруд обстановки, ні на лабети, ні на вбогу, неохайну їжу. Най-гладесенький білоручка, найвипещеніший пестунчик, попрацювавши день в поті чола, так, як ніколи не працював на волі, їстиме й чорний хліб, і щі з тарганами. До цього ще можна звикнути, як і згадано в гумористичній арештантській пісні про колишнього білоручку, що потрапив на каторгу:
Дадуть капусти, ще й з водою, І їм, аж за ушми тріщить.
17 Дичич"*ьіИЙ
513
Ні; найважливіше за це все те, що кожен із новоприбулих до острогу через дві години по прибутті стає таким же, як і всі інші, стає у себе дома, таким же рівноправним хазяїном в острожній артілі, як і кожен інший. Він усім зрозумілий, і сам усіх розуміє, усім знайомий, і всі вважають його за свого. Не те з благородним, з дворянином. Хоч який він буде справедливий, добрий, розумний, його цілі роки ненавидітимуть і зневажатимуть усі, цілою масою; його не зрозуміють, а головне — не повірять йому. Він не друг і не товариш, і хоч і досягне він, нарешті, через роки, того, що його ображати не будуть, та все ж він буде не свій і повсякчас боляче усвідомлюватиме своє відчуження й самотність. Це відчуження створюється іноді зовсім без злоби з боку арештантів, а так, несвідомо. Не своя людина, та й годі. Нічого нема жахливішого, як жити не в своєму середовищі. Мужик, переселений з Таганрога в Петропавловський порт, зараз же знайде там такого ж самісінького російського мужика, зараз же збалакається й порозуміється з ним, а за дві години вони, чого доброго, любісінько заживуть собі в одній хаті чи в одному курені. Не те для благородних. Вони розділені з простолюдом глибочезною прірвою, і це помічається цілком тільки тоді, коли благородний раптом силою зовнішніх обставин сам справді, на ділі позбудеться колишніх прав своїх і обернеться на простолюдина. А то хоч ціле життя своє знайтеся з народом, хоч сорок років поспіль сходьтеся з ним, по службі, наприклад, в умовно-адміністративних формах, або навіть так, просто по-дружньому, у вигляді благодійника і в деякому розумінні батька,— ніколи самої суті не взнаєте. Все буде тільки оптичний обман, та й годі. Я ж знаю, що всі, геть усі, читаючи мою увагу, скажуть, що я перебільшую. Але я певен, що вона правильна. Я впевнився не книжно, не умоглядно, а в дійсності і мав задосить часу, щоб перевірити мої переконання. Можливо, згодом усі дізнаються, якою мірою це справедливо...