— Ур-р-ра! — загриміло в їдальні. Микола опам'ятався: в руках і під губами у його була холодна залізна штаба з ліжка.
— Ур-р-ра! Микола сів.
"Що таке? — подивився він на себе, навкруги і на ліжко. І згадав. — Господи! Який сором, який сором! — схопив він себе з одчаєм за голову. — Напився! Напився, як биндюжник, собака!.. Винесли... Сміялись... "Малорос, українець..." Глузування пшютів!.. А вона?.. Вона чиста, свята... Вона не плюне тепер у мою гидку, п'яну пику?"
Він скажено здушив голову й завмер. Щоки йому палали з сорому, в голові гуділо, а на серці була якась безсила, холодна безнадійність і почування чогось страшного.
"Тікати, тікати додому! — вмить схопився він і почав нервово застібати ґудзики, що, мабуть, порозстібали, як виносили. — Тікати, щоб ніхто й не бачив мене!..
Ні! — раптом зупинився він. — Побачать з їдальні й покличуть... Що ж робити? Що ж робити?"
Він з одчаєм подивився навкруги й безсило сів на ліжко. В їдальні чогось трохи стихло, потім декільки голосів вмить заговорило разом, і, нарешті, почувся бас Єремея Афанасьєвича:
— Так разбудить его, что ж там!
У Миколи страшенно завмерло серце.
Хтось тихо щось сказав, голос ніби жіночий.
— Вот пустяки! Разбудить, й баста!
"Мене!" — з жахом пролетіло в Миколиній голові. Він схопився, зашамотався, підбіг чогось до дверей, потім назад і вмить, щось наче згадавши, хутко підбіг до ліжка, ліг і одвернувся до стіни. Серце йому билось невимовне.
Незабаром у залі зачулись чиїсь швидкі ступні, потім у сінях і, нарешті, в Васиній кімнаті.
— Николай Степанович!.. Николай Степанович! — заговорив Фомушка, підбігаючи до ліжка, і раптово затряс його за рукав. — Вставайте!..
"Встану, краще встану! — тим часом думав Микола. — Все одно прибіжать помогачі, почнуть гойдати на руках... Встану!"
— Николай Степанович! Вставайте!..
— М-м-м... — замурчав Микола й підвів трохи голову. — Что такое?.. Я спать хочу...
— Вставайте, Николай Степанович, нельзя, вас все просят на ужин...
— Все? — здивувався Микола і повернувся до його. — Чего ради?
— Так... нужно... — зам'явся Фомушка, якось таємниче всміхаючись.
— Но для чего? — похмуро спитав Микола. — Еще смеяться?
— Что вн! — злякався Фомушка. — Да разве... Господи! Да никто про ато й помьіслу не имел... Да разве я пошел бьі звать вас на такое? Друга?!
— Да для чего я вам?.. Я красньїй, заспаними, пьяньїй.
— Вовсе нет! Напротив!
— Зх, что вьі мне говорите!
— Зй! Фома Лукич! — почулося з їдальні. Микола перелякався. "Прийдуть, потягнуть... треба йти!"
— Ну, Николай Степанович, идемте, зовут! — благав Фомушка. — Все ожидают вас.
— Идемте, — рушив безнадійно Микола плечем і оглядів себе згори донизу. На грудях прилипло пір'ячко з подушки, — він зняв його, глянув на пом'яті поли сюртука, махнув рукою й вийшов з кімнати.
"Пропадать так пропадать! — понуро рішив він. — Але чого всі хотять бачити мене?" — вмить вискочило звідкись питання.
— Да в чем дело, скажите мне! — нетерпляче зашепотів він до Фомушки. Але той наче недочув і з тою ж таємничою усмішкою поспішив уперед.
"Щось непевне!" — подумав Микола й почув, як серце чогось приємно забилось, хоча зараз же за цим облилося цілим морем сорому й ніяковості.
Вони вступили до їдальні.
— А! Как чувствуете? — добродушно крикнув Сухобрієв, — Садитесь, за вами остановка!
— Сюда, сюда, Николай Степанович! — потягнув його за собою Фомушка. Микола нічого не бачив, крім ясного світла від ламп, сили тарілок, шклянок, якихсь голів, лиць і ради чогось з усіма подробицями вазу з яблуками і грушами посередині стола.
Кліпаючи на світ очима, почуваючи на свойому "йолопському, п'яному рилі" погляди всіх, він поспішав за Фомушкою, ще більше дивуючись словам Сухобріє-ва — "за вами остановка".
— Вот здесь! — торжественно показав йому місце Фомушка і сам забіг і сів з другого боку.
"Галя!" — аж здригнувся Микола, тільки тепер побачивши свою сусідку, і знов почув, як серце дуже-дуже забилось.
"Господи! Невже?.. — несміло, але наче вогнем прорізала його мозок недокінчена думка. — Ні, ні, не може бути!.."
— Ну-с, теперь друг Фомьі Лукича уж єсть... Господа! — почав був голосно "принципал", але зараз же зупинився і звернувсь до Фомушки: — Ну, теперича можно? А то еще что вам...
— Нет, нет, теперь можно! — радісно відповів той і кинув якийсь загадковий погляд на Миколу.
"Але ж не може бути! — думав Микола, не сміючи й поглянути на Галю. — Вона й не дивиться на мене... Ні, ні!.. Але ж..."
— В таком разе, господа! — знов гукнув Сухобрієв. — Позвольте вам... То єсть спервоначалу надо вам сказать, что ато будет для вас большой, вьіходит, суприз... а потому уж не больно ртьі раззевайте! Д-да!
Микола нахилив голову й завмер. Галя якось нетерпляче повела плечима і стала м'яти серветку.
— После, значит, первого обіявления жениха й невестьі... у нас... то єсть, будет сейчас й второе.
Всі справді здивувались.
Микола похолонув, але те приємне, що хвилювало в йому, ще дужчим вибухом прокотилося по грудях.
"Але це ж — свинство, це ж страшенне свинство! — літало у його в голові. — Який же я жених?.. Хоч би ж упередив... "Не будете сердиться, что бьі я ни сделала?" — згадалось йому вмить. — Так он що! Голубко моя, радість моя!.. Значить, не сердиться на мене!.. Але ж такий сюрприз!.. А може, ні?"
Він боявся глянути не тільки на всіх, але й на Галю. Він тільки бачив скоса, як рука її, що м'яла серветку, злегка тремтіла.
— Да-да! — тим часом любував Сухобрієв на здивовані обличчя гостей, що мовчки, чекаючи, дивились на його. — Д-да! — почав він знов і кинув оком у той бік, де сиділи Галя, Микола й Фомушка. — Позвольте вам, честньїе господа, предложить... поздравить... з... другую парочку, каторая... з... в той же... в том же святом храме з... а... примет обручение...
Він ще зупинився. Микола побачив, що Галя стала вставати й навіть кинула серветку.
"Значить, вставать?" — ще не ймучи собі віри, насмілився він подивитись на Галю і навкруги. Всі дивилися в його бік здивовано й ласкаво, йому здавалось — усміхаючись і ніби бадьорячи його поглядами. Галя вже стояла й дивилася просто перед себе.
"Боїться за сюрприз! — ніжно й радісно подумав Микола і став потиху вставати й собі, силкуючися здержати щасливу усмішку, що проти волі розливалась по всім його лиці. — Треба серйозним бути. Галя ж серйозна! — доводив він собі. — В таких хвилинах торжественність повинна бути".