— Ой правду кажеш; ой бігме, що правду кажеш! — притакнула Докія.
— Ну, але тепер ходім! — обізвався твердо й різко Івоніка.— Час не стоїть.
Він був глибоко зворушений розмовою знакомих, але не зраджував себе. До того було йому дуже прикро, що зайшли в таку розмову перед Михайлом. Відчував, як хлопець в'янув під враженням оповідання.
— Ні, ні, не стоїть! — кликнули всі троє в один голос.
Відтак стиснули мужчини Михайлові руку, бажаючи йому щастя й здоров'я на дорогу і на будуче, а Докія, котру Михайло поцілував у руку, поблагословила його.
— Дай тобі, боже, добрих днів і доленьки доброї. Не забувай, синку, за нас та справуйся добре! Добре тобі буде! Доброму всюди добре! Тужити — не тужи, синку, бо однаково треба свій час відслужити. Не бануй за хатою, а на різдво приходь. Ми пшениці наваримо, паляниць напечемо. Приходь коляду доколядувати!
— Та не фудулися вже дуже, як вернеш капралом! — підкинув давнішим веселим тоном Петро.— Вертай та почастуй дома доброю горівкою. Тато при-лагодить. Будемо пити так, що нам у голові шумітиме. Не бійся, все буде добре! Все минеться!
Як минали панський двір, Анна стояла коло брами. Стояла висока, рівна й поважна, мов статуя. Її обличчя було блідаве, а очі гляділи мов із другого світу на батька й сина. Оба поздоровили її, а вона відклонилась низенько. Цілу душу вложила несвідомо в сій хвилі у поклін...
Прямуючи до великої одинокої корчми під лісом, що становила граничну точку межи двома селами і все була переповнена гістьми, здибали напроти себе Саву.
Він ішов повільним кроком. Ледве волікся. Закинув руки на плечі, а голову спустив, як звичайно, вниз.
— Ти не коло хати? — спитав його Івоніка.
— Я ходив до Мендля по тютюні — відповів звітливо.— Хати не вкраде ніхто! У Мендля ждуть на тебе другі рекрути! — звернувся до Михайла.— Підете разом; бувай здоров!
— Бувай здоров, та й давай позір [74] на все! — просив його Михайло, простягаючи до нього руку.
— Давай ти позір! — відповів йому Сава, зсуваючи уперто капелюх набік.— Ти тепер ідеш межи ґудзики! Я маю ще час!
— Іди до мами; вони самі,—радив батько.—Будуть плакати!
— Нехай їх ті потішають, що їх сьогодні нагодували! — відповів він, роздувши губи, і обернувся до них плечима.
— Нещастя з тим хлопцем! — сказав Івоніка, зітхаючи.— Ні в чім йому не догода! Мама лишила йому їду — се я знаю!
— Не докоряйте йому, тату, він ще дурний і не буде все такий! — уступився за брата Михайло. Був розжалений до глибини душі, особливо ж по стрічі з Анною, і був би рад бачити все в мирі, тим більше, що розставався з ріднею і окруженням на довгий час.
Старий усміхнувся болісно.
— Хто йому рад більше добра, як я? Він добрий, я знаю! І чому не мав би бути добрий?
— Добрий, але обмотаний циганськими вговорюваннями! — відповів Михайло.— Нехай ночує з мамою в хаті на горі, а ви вже самі пересипляйте в бурдею! Як буде сам на полі, буде все до неї забігати. А йому ще не час думати про весілля!
Замовкли.
Звільна й мовчазно вийшли на горбок, де стояв найважніший у селі будинок — корчма,— і злучилися з іншими рекрутами.
Півгодини пізніше вирушило коло вісімнадцять мужчин і кілька жінок із пропінації [75] і звернулися
на широкий гостинець, що вів до самої залізничної станції.
Рекрути, побравшися по двоє-троє за шиї, йшли, більша половина з них до крайності розжалена і помимо вчасної пори вже добре підохочена, неправильно, широкими кроками вперед, і вигребуючи з себе голосом увесь запас своїх почувань і запас свого дотеперішнього життя... Співали пісні...
За ними йшли батьки, а цілком наостанку кілька матерів... Се були вдовиці, що йшли. Трималися, мов голуби, вкупі. На своїх плечах несли малі скриньки або клуночки синів. Нарікали голосно на свою сирітську долю й говорили журливо про тяжкі дні, що ожидали їх без синів у недалекому вже часі. Одна, заливаючися гіркими сльозами, співала...
Надвечір згубилася десь мряка, і густий дощ спустився на землю. Падав тихо й заповідав сльоту...
Ворони стрясали зжурено чорне своє пір'я, а над полями розстелилася цілковита пустка.
Малий "сусідній" лісок, що визвірювався неустанно на рівнину села своїми темними очима, закутався в миготливу тишину і ждав...
VII
Із приходом до міста зайшла в Михайлі зміна.
Погоня й надмірний натовп, поспіх і незвичайна рухливість та машинальність міста натхнули смертельною блідістю й знесиллям його душу, звиклу до супокою і ритму, споріднену з природою.
Проста й некультурна, якою була, відчувала лише болісно разючу різницю між лагідністю й незамітністю рухів природи і безоглядним воруханням тут. Оцього світу, що вдарив його тепер, мов могутня хвиля, він не розумів. Та замість того тиснулися перед його душу тихі широкі поля, великі лагідні очі полишених його звірів, які глядять заодно створеними дверми за ним... малий бурдей посеред великої самотності і коло нього похилена мати... Плаче...
З різноманітного руху міста виринула в його душі туга за домом... туга, що воліклася, що висисала його, що безгомінно пристала до нього...
На вид великої касарні стануло його серце в бігу. Отже, тут. Щось замерзло в ньому. Відтак проломило собі дорогу неясне почуття: ось тут має він стати іншим...
Коли Івоніка, йдучи так само мовчки, як його син (бо що ж було говорити?), побачив на подвір'ї касарні стільки рекрутів і інших жовнірів, збудилася в нім самосвідомість. Він звернувся до Михайла і сказав:
— Дивися, Михайле, се все з цари! [76]
Пізніше стратив те почуття й почув себе дрібним і маловажним. До вечора остався Івоніка коло касарні. Вечір мусив відходити. Син поцілував його мовчки в руку і сказав лише два слова:
— Кланяйтеся мамі...
А старий поцілував його побожно в голову і буркнув жорстким, зміненим голосом:
— Пильнуйся, Михайле, я знов прийду!
Відтак пішов. Малий, незначний, убого одягнений, так вийшов із високої касарняної брами.
В тих грубих мурах полишив своє все. Чув. Ніс додому двоє старих рук і хору душу, що квилила... Він, стара мати й земля — осиротіли...
Надвечір упився проти звичаю так сильно, що коли прийшов до одного знайомого міщанина на ніч і той спитав про сина, він не був в силі відповісти й лише махнув розпучливо рукою. Випросивши собі один закуток у сінях, зірвав диким рухом із себе кожух, шпурнув на землю і кинувся сам на нього. Пізніше зачулося якесь уривне хлипання, що подобало більше на звірячі, як на людські звуки...