— А коли тато й мама заборонять тобі на святого Михайла взяти мене за жінку, що тоді? — спитала тривожно одного разу, коли їм прецінь довелося побути хоч часок на самоті з собою.
Вона звернула свої великі, з жури запалі, блискучі очі допитливо на його обличчя і усміхнулася вимушено.
— Тоді поставлю їм таке питання,— відповів він, весело всміхаючись, — і скажу: або мати мене з Анною тут при собі, або мати мене з Анною в місті. Тоді вже вони зм'якнуть, не бійся. Ти ж не Рахіра. Ти не моя перва сестра, і се не гріх, що ми любимося. Наша милість не потягне за собою гріхів і біди. Іншої причини не мають вони, щоби нас розлучити. Що ти не багацька дитина, — додав, угадавши по виразу її лиця, що в неї були ті самі слова на устах, — то я спитаю в тата: тату, скажу, і ви, мамо! Чи ви були великими багатирями, як побралися? Га? А все-таки бог на вас не забув, та й допоміг щиро, що ви нині красні ґазди. Я лишу вам усе поле, скажу я їм, тіштеся ним, а я беру собі Анну й верну назад до міста. Там я вже найду собі роботу і не згину. Тепер я вже інакше думаю, як давніше,— тягнув він дальше, підносячи пишно голову вгору,— я вже обглянувся трохи по світі і знаю, що чоловік, який має добру волю до праці і здорові руки, не згине з голоду. В місті живуть люди і без землі. Тяжко живуть вони, се правда, але все-таки живуть, а часто й не гірше від нас. А втім, я се лише так кажу,— додав, знов усміхаючися, — бо я знаю, що як притисну їх, стануть по моїй стороні. У мами не стало би більше сліз плакати за мною. Вже що мала, здається, все виплакала. Я знаю, вони будуть сварити, будуть відказувати й нарікати, мама будуть перед сусідами жалуватися, а тато раз у раз зітхати, а проте хто мене може силувати сватати таку дівчину, що я не можу їй в лице дивитися? Як чоловікові жінка мила, то так, як би вона його очима була. Отак я їм скажу! Нема тобі чого журитися!
Вона підвела до нього спущений погляд і глянула йому вигребущо в добрі, ясні очі.
Він говорив так рішуче й переконуюче, так щиро, що вона не могла не повірити добрим успіхам в будучності. У ній оживилася надія наново, і вона усміхнулася. А однако ж затремтіло в її душі вже в найближчій хвилі болюче, мов заткнене десь в однім закутку серця жало, коли згадала хвилину, як він заявить батькові, що ось він має сватати наймичку Анну.
— Ти маєш надію, що все закінчиться добре? — спитала наново несміливо і стиха.
— Маю! — відповів він певним голосом.— Не журися вже стільки! — просив, обіймаючи її щиро.— Ти вже так нагризлася, що стала чорна, як он та земля. За кого ти мене маєш, Анно? Що я в тебе? Ти гадаєш, що обдурю тебе й покину? Ти гадаєш, що в мене нема честі й сумління? Відколи се ти така мудра стала? Ади, які в мене руки! — додав гордо, потішаючи її і простягнувши раптовим рухом вперед себе сильне мускулярне рам'я так, що від мускулів аж лоскотом пішло.—Видиш, яка міць? На чотири такі, як ти, я б заробив, а ти боїшся? Анночко... ти боїшся?
Він підняв її похилену голову й заглянув, зворушений, в її очі. Вони були повні сліз.
— Ну, і плачеш!
Вона обтерла сльози, не сказавши нічого.
— Анночко...— просив м'яким, ослоненим голосом, притягаючи її тепло до себе.— Анночко, що тобі? Я ж тобі кажу: бог нас не покине!
Вона вхопилася його обома руками за шию і заплакала. Щось відняло йому голос.
— Що тобі, Анно? Боже добрий, скажи мені, що тобі? — просив налягаючи.
— Ніщо,— прошептала,— ніщо! Мені лише так тяжко на серці.
Одна думка промайнула йому блискавкою крізь голову і неначе роз'яснила йому все. "Вона боїться смерті! — роз'яснила.— Так не гаразд умирати, гріх!"
І він почав її потішати простими неповоротними словами, а однак скільки почувань, скільки ніжності замикала в собі та мужицька грудь! Скільки правди й вірності лежало в його тремтячім голосі, що силувався до ніжності і м'якості, скільки тривоги й щирості зраджували його зворушені добрі очі!
Ледве знав, що говорив, коли звук його голосу віддавав несвідомо найкращу часть його почувань і душі.
— Коли я тут, тобі вже нічого боятися! — повторяв раз по раз.— Все буде добре! Я лише бога просив, аби найтися тут! Тут я пан! Най що до нас приступить, мені ні перед чим не страшно! Тут я дома! Я лише тут хотів уздріти себе! Нічим не журися! Я стану у всім за тобою, як дуб, і ану, най хто посміє тебе на волос скривдити — побачить!
— І перед Савою і Рахірою боюся! — обізвалася вона наново журливо.
Він махнув легковажно рукою.
— Перед тим дурнем? — спитав. Він знав про перепалку дівчат у полі і обіцяв Анні, що "побалакає" у відповідній хвилі з Рахірою.
— Що вони можуть тобі зробити, коли я тут? Можуть хіба старим зрадити нашу тайну, але наскільки я замітив, не сказали ще нічого. Сава собі добре роздумає, заки зачне зо мною сварню. Він знає, зо мною добре жити в добрі. Йому від мене нема кривди. Я з ним добрий.
— Але він от ледве що говорить з тобою…
— Коли він багато говорив, зозулько? Ні, він не говіркий. Відколи з'єднався з Рахірою, відтоді розпливаються йому слова в роті; але ми живемо в добрі. Він прийде, — з'їсть, йде до роботи; прийде знов, пробурмотить щось під носом і йде знов, або візьме стрільбу на плечі і плентається годинами по полі. Увечір іде до неї або й не йде — і се ціла його робота, відколи я дома. Ет, дурний хлопець!
— Оноді я його також бачила зі стрільбою в полі! — обізвалася Анна, потрохи потішена.-— Я бачила його ззаду! Він ішов поволі, в думках, без капелюха і дивився в землю перед себе.
— Він винюхує зайців, як пес! — сказав Михайло з усміхом.— Се його найбільша втіха, як зможе застрілити зайця. Ну, щоправда, в нього ліпша рука й ліпше око, як у мене. Та нехай радується тим, що мені до того?
— Але він зайшов потім у "сусідній" лісок! — додала Анна.— А там же нема зайців!
— Він, може, пізніше стріляв звідти! Краєм лісу маєш там всілякі корчі, він, певно, за них заховався. Він же не сміє ходити зі стрільбою, в нього нема позволення на те. Могло б приключитися, що полем ішов би жандарм і відібрав би йому рушницю, і він дістав би за се кару. Се не можна. Він те знає і уважає. Та й таки най уважає. Якби відібрали стрільбу, була би велика шкода. Стрільба дорога і ніколи не хибне вистрілом. Коли лише не гукнеш із неї, вона понесе кулю на місце, і там уже всьому кінець. Тато ґвалт за неї зчинили би. Він те знає, не бійся!