Іван. Що з вами, Лупе Лупичу?
Усай. Та як же? Сказали зараз, що ви сьогодні не будете грати, а збор повний.
Іван. Я пожартував, а осли зараз донесли.
Крамарюк. Ка, ка, ка! Знаменита рифма.
Усай, дивиться на Крамарюка. — Так це осли напутали? (Кланяється в ноги Іванові.) Ви спасли життя моє! Стьопа, верни двацять копійок.
Крамарюк, вертає. — Слава Богу, пообідаю у Ґранд-отелю, а то мусів би за кумпанію повіситись.
Усай. Другий раз ти сам повісишся з голоду! — Осли безвухі! Розтривожили мені нерви вкрай! Один осел, не розуміючи жарту, говорить другому ослові, другий біжить до третього!
Крамарюк. Двох ослів я знаю, а хто ж третій осел, Лупе Лупичу?
Усай. Лічи: перший осел ти!
Крамарюк. Знаком. [114]
Усай. Другий осел Кактус!
Крамарюк. Приятель. А третій? Кактус же побіг до вас...
Усай. Не гостри язика, юродивий! Біг до мене їі зустрів на дорозі третього осла, п'яницю, твого приятеля, ґазетного хронікера... І от уже літає по городу слух, що спектакля не буде. Ах, Іване Макаровичу! Який я мученик! Подумайте: за театр плати Скаредові-Бабицькій 183 рублі за вечір; топливо, авторські, [115] афіші, розклейка, розноска, наряд, [116] освітлення, трупа 300 — ітого 483 рублі треба мати в касі, щоб підняти завісу без убитку! Печі в театрі старі, дві завалились, у трьох перегоріли колосники. [117] Скаред-Бабицька не хоче поправляти — сам поправив. Сімнацять печей ззідає в день 15 рублів. Бігаю за пічниками, [118] сам топлю, лажу в труби. В театрі тепло, як у вусі; а в Газеті "Лисичий Хвіст" пишуть: "холодно, в партері дме по ногах", — бодай тобі живіт роздуло! Біжу в редакцію, бачу, що сердяться за те, що не в них афішу печатаю, але цього сказати соромляться, і от — претензія, що матері редакціонного [119] сторожа не дали міста в партері. Насилу уладнав, обіщав щодня льожу секретареві... Ху, xу! (Витира лице.) Далі, нова неприятність, забігаю в аптикарський склад — у мене хронічний бронхіт, — п’ю Емс. [121] Знайомий аптикарь питає: "Простудились у театрі? У вас холодно: актор ваш із червоним носом — це ти, скотино! — брав Емс і сказав, що в театрі простудився" Розумієте? Стьопа від перепою хрипить і п’є Емс, а звертає на простуду в театрі і в кумпанії з ґазетою розповсюджує слух, що в театрі холодно.
Крамарюк. Я? Їй, їй, не говорив.
Усай. Говорив, говорив! Він тебе знає — червоний ніс! Ну, в кого іде є такий червоний ніс, у кого?
Крамарюк. Багато є. Я бачив у попечителя народньої трезвости. [122]
Усай. Неправда! Ху, ху! Дай води! Ох, задавить мене театр, задавить! Кожний день неприятність... Вчора побилися перед спектаклем Ткач і Драч, і вже в ґазеті надрюковано. І що тут цікавого для громадського життя? Драч — лямповщик, Ткач — сторож! А пишуть: бились артисти... Чорт батька зна що пишуть!
Крамарюк. Сприяють іскуству. [123] Ка, ка, ка!
Усай. Прошу главного закройщика [124] ґазети "Лисичий Хвіст": "Напишіть розумну рецензію — моя вечеря!" "Сідайте", каже: "і пишіть сами; я все надрюкую"... А чорт його знає, як писать, я не журналіст і страшно: нароблю граматичних помилок, — будуть сміятись...
Крамарюк. І не пишіть — Боже вас сохрани! Один мій знайомий купець, гласний думи написав у ґазету статтю; ветеринара назвав "веретинар", а, замісць сиґнал, написав "синґал". Так і надрюкували: "веретинар", "синґал".
Іван, сміється. — Хороша коректа!
Крамарюк. Язичники [125] городські підхопили, й пішло: "Синґал Веретинарович!" Повірите, куди, бувало, не повернеться, скрізь чув: Синґал Веретинарович! Нарешті, забули, як його справжнє ім’я Не видержав: мусів усе продати й тікати з рідного города.
Усай, сміється. — От ти на сцені шкапа, а брехачка з тебе добра.
Крамарюк. Я б і на сцені себе показав, тільки нема в мене ні одної ролі по мойому амплуа, а я самого себе добре граю! Ка, ка, ка!
Усай. І сміятись не вмієш! Пора вже тобі на покой в один із чайних театрів.
Крамарюк. Устройте, благодітель! Тепер у нашім городі чайних і тверезих театрів 15! Самі підходящі місця для одставних акторів.
Усай, сміється. Ну тебе! Ти мені надоїв, а я Іванові Макаровичеві надоїв з моїми скаргами; а влізьте в мою шкуру!
Іван. Ха! Мені і в своїй шкурі тісно. У вас болить карман, а в мене душа. Нині в публічности понизився смак, і виросла байдужість до старого літературного репертуару. Йде хороша, строга комедія — кажуть "скучно"; йде драма, кажуть: "у нас своя щоденна драма!" Давайте голих женщин, давайте веселого, веселого!... Ха, ха, ха! Ніхто не хоче думати і страждати; нині всі хочуть весело жити, й закривають очі, її затуляють вуха, щоб не бачити й не чути стогону наболілої людської душі!... А на цьому веселому ґрунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного, і виганяють і вилинуть із людської душі справедливість і любов!
Крамарюк, витира очі. — Геній! От би на театральнім з’їзді таку річ [126] сказати!
Усай. Ти ж нічого не зрозумів, а плачеш.
Крамарюк, б’є себе у груди. — Тут, Лупе Лупичу, артист живе: хоч не розуміє, то почуває.
Усай. А мені все-одно: грай, що попало; аби збор! Помилуйте: 483 рублі вечерового розходу! До побачення! (На дверях.) Скалозуб! Гляди, не напийся сьогодні! (Вийшов.)
Ява VII.
Іван і Крамарюк.
Крамарюк. Кулак. [127]
Іван. Дурак!
Крамарюк. І дурак! Я люблю правду!
Іван. Ти, брат, дурень!
Крамарюк. Я? Де моя шапка? (Іде до дверей, а коли Іван говорить, помалу вертається, кладе шапку і слуха.)
Іван. Такого чоловіка, як Усай, треба шанувати. Він розумом живе й через те всім нам платить жалування в строк. Це справжній антрепренер, а ти — "кулак"! Думаєш, що можна бути антрепренером і підставляти свою кишеню ілюзіям і із-за ідеї чистого іскуства ходити по шпалам? Ти ж, та і всі, не подаруєте йому мідного п’ятака! Давай! Артисти повинні самі чистоту іскуства поселить на сцені, а для цього треба збіратись у товариства! Ну, а скажи мені, що можна зробити з такими товаришами, як от ти?
Крамарюк. Нічого! Ке, ке, ке! Господи, твоя воля! І де в чоловіка стільки розуму набралось? Ґеній! Слухаю й чую, що я справді дурень, і навіть це мене тепер не ображає. Я люблю правду! (Входить Хвиля, а за ним услід Маруся під густою спущеною вуаллю. Іван зразу її не пізнає.)