— З сірниками чи з мотузком? — спитав Артем, тримаючи руки на тину так само, як і раніше, вони навіть не зворухнулися, а з цигарки в товстих губах тонесенькою спокійною цівкою струмував угору дим.
— З мотузком!.. Ходімте ж мерщій, Артеме Силовичу, чого ж ви стоїте! — благала Оксьонша крізь сльози і переймала їх долонею на щоках.
— Нічого, дочко, не плач! Він повисить та й зніметься,— утішив Артем, і ні посмішка, ні стурбованість не торкнулися великого супокою на його сивому, в щетині, обличчі.
— А як справді?! — Оксьонша дивилася на Артема великими густокарими очима, схожими в сльозах на божевільні, і тремтіла вся.— Ходімте-бо, дядечку! Я вам... Я вам заплачу.
Артем зняв руки з тину, виступив з кубельця, зогрітого ступнями, і рушив за Оксьоншею через дорогу.
Неподалік, дворів за чотири, стояв Кримпоха, він мовби закам'янів з велосипедом у руках, витягся в струну і закам'янів. Од його вух, що враз виросли і подалися вперед — одне до Оксьонової, друге до Артемової хати — ішли хвилі, як від радара, і лоскотали Артемові щетину на щоках. Артем пошкріб її п'ятірнею — лоскотати перестало: то означало, що Кримпоха одвернувся, скочив на велосипед і подався через місток до центру села, де клуб, магазин, сільрада, колгоспна контора — де люди і влада.
Оксьонша бігла попереду, Артем чимчикував слідом, скорчивши пальці на ногах, щоб не підсковзнутися, і якби хтось чужий, приїжджий, побачив його сліди на вологій землі, то подумав би, що саме тут, у цьому селі, живе ота снігова людина, яку так давно шукають у Гімалаях...
Оксьонша боялася першою увійти в сіни, ждала Артема. А він непоспіхом обчовгав ноги об драний лантух на ґанку і лише тоді ступив через поріг.
Ляда на горище була відчинена, чорний морок стояв у квадратному отворі і з нього пахло підопрілими кукурудзяними качанами, мишами, перележаним сіном. Артем задер голову до тих пахощів — шапка його під підборіддям була застебнута великою англійською шпилькою — і сказав не лагідно і не сердито, а просто:
— Злазь уже, Оксьоне... Та поснідаєш, синко. Бо голодному спересердя можна й порішитися!
— Це ви, дядьку Артеме? — почулося з горища глухо, видно, з-за комина, де Оксьон любив вішатися: на першій від комина бантині.
Потім заторготіли кукурудзяні качани під Оксьоновими ногами, чутно було, як він глибоко й полегшено зітхнув, Оксьонша знову тихенько заплакала — на радощах, а Артем затягнувся цигаркою, і в сінях одразу стало повно диму.
Оксьон спустив з горища на мотузку вішальницькому повне відро обім'ятої вже кукурудзи курям і сам зліз, обережно намацуючи ногами щаблі у драбині. Він поздоровкався з Артемом за руку, але очей на нього не звів — зобижені були ті очі і вид зобижений, як у дитини, якій наскубли вуха. Гарний був на вроду Оксьон: ставний, дужий у плечах, шия молода і туга, брови круто вигнуті, вуса чепурні, вниз причесані... Оксьонша дивилася на нього побожно-закоханими очима.
— Якщо снідать, то й снідать,— сказав Оксьон, змотуючи через лікоть мотузку.— Заходьте, дядьку, в хату.
Артем ще раз почовгав ноги об сінешню долівку, вивертаючи ступню так, щоб і по боках грязючка обчистилась, підождав, доки увійдуть до хати господарі, аж тоді й сам увійшов.
— Здрастуйте ще і в хаті,— мовив він, чмокнувши товстими губами, і сів на стілець коло порога. У чужих людей Артем завжди сідав коло порога, трохи прочиняв двері, щоб не закурити всю хату з одної затяжки. Він не розпитував Оксьона, як та чого, з якої напасті, а лише розстебнув шпильку під підборіддям, зняв шапку і поклав її на коліна. Сидів сивий, як лунь, і закручував нову цигарку.
Снідати він одмовився, хоч на столі вже щось парувало і пахло смачно, і пляшечку Оксьонша уже пристаралася й поставила посеред
страв, припрошуючи Артема разом з Оксьоном "переснідати гаряченьким".
— Спасибі, я вже поснідав,— одказав Артем, прикуривши цигарку з пригорщі.— Хлібинку . хліба з чаєм улолокав.
— Та хіба ж то снідання — хліб та вода! — подивувалася Оксьонша.
— Чого — вода? Я люблю, щоб чай солодкий був,— одказав Артем.— Хотів і другу хлібинку почати, та, думаю, хай на обід...— І затягався цигаркою глибоко, лоскотав теплим димом свої просторі
груди.
Оксьон снідав сам. Добре їв. А Оксьонша сиділа й не зводила з чоловіка ще вологих від збудження та сліз очей.
У вікно, що виходило на шлях, заглянуло якесь хлоп'я. Потім друге. Ротенята од цікавості роззявлені, очі великі — то від сусідів гінці: "Ану, збігай, Колько (чи Ванько), подивися: живий дядько Оксьон чи повісився. Збігай. От любий... "
Згодом повз вікна промайнуло щось високе, потупало ногами на ганку, постукало легенько у двері.
— Заходьте! — гукнув Оксьон.
І па порозі став Ілько-міліціонер, дільничний, дуже високий, дуже молодий і захеканий.
— Здрастуйте! — і, розгублено кліпаючи молоденькими густими віями, подивився на кожного, хто був у хаті.— Що тут у вас таке?
— Снідаємо...— любенько та мирно сказала Оксьонша.— Сідай і ти, Ілюшо.
— Та ні, я ненадовго,— сказав Ілюша.— Я тільки взнать, що тут у вас таке. Орю матері грядки, а мені кажуть: так і так...
— Їй лишенько! Хто ж це? — Оксьонша зробила такі здивовані очі, що дільничний аж зніяковів.
— Цього, тітко, сказати не можу. Не положено.
— Сідай же хоч чарочку випий.
Ілько черкнув оком по пляшці без усяких написів.
— Не положено мені, тітко. Пішов я. Бувайте.— Він не дуже сміло, а може, тому, що соромився старших, узявся під козирок, нагнувся в одвірках, низько, але все одно зачепив форменим кашкетом притолоку.
— Хто ж це вже і доказав? — нетямилася Оксьонша.
Артем курив і дивився у вікно на небесну далеч; губи йому ледь здригнулися, і тільки той, хто добре знав старого, зміг би помітити, що то він посміхнувся.
— Ти ж, Оксьоне, хоч розкажи дядькові Артемові, чого ти розсердився,— сказала Оксьонша.
Оксьон слухняно поклав ложку і розказав:
— Підкликає мене вчора пальцем Петро-лавошник, червономордий отой, що в скоб'яному торгує. Підморгує, як Чорт Іванович, шепотить: привіз, каже, одно ліжко з бази, сітка панцерна, бильця з нікелю... все з нікелю, очі одбирає. Таке і в городі не в кожного буває. Візьмеш? Це я, шепотить, тільки тобі кажу... Ну, я — по пляшку. Раз, думаю, людина хоче вслужити, треба ж віддячити. Пішов сьогодні вранці раненько — він сказав, щоб я раненько прийшов, поки нікого ще біля лавки не буде... Машину з хлопцями у гаражі договорив, на могорич дав... Ну, виносить він мені одне бильце, друге, а в закоморок не пускає. А тут молоковоз під'їжджає, одкликав Петра за лавку, чую, каже: