Шукаючи затишку, молоді пішли праворуч через рівнину до хвилястої, порослої лісом долини, що спускається до Іпора. Коли вони дійшли до переліска, ніякі вітри вже не турбували їх, вони звернули з дороги на вузеньку стежку, що зникала під листям. Тут важко було йти поряд, і вона раптом відчула, як його рука тихенько оповила її стан.
Вона мовчала, задихаючись; її серце налаталося і перехоплювало дух. Низьке гілля торкалось їхнього волосся, вони часто нахилялись, щоб пройти. Вона зірвала листок: під ним причаїлось два сонечка, мов пара тендітних червоних черепашок.
Тоді вона, трохи заспокоївшись, невинно сказала:
— Дивіться: ось подружжя.
Жюльєн торкнувся губами її вуха:
— Сьогодні ввечері ви будете моєю дружиною.
Хоч вона й багато про що довідалась, живучи на селі, але мріяла досі тільки про поезію кохання, тому здивувалась. Його дружиною? Хіба вона не його дружина?.
Тоді він почав цілувати її дрібними, швидкими поцілунками в скроню та в шию, де вилися перші волосинки. Ці поцілунки мужчини були для неї незвичні, вона раз у раз мимоволі відхиляла голову, щоб уникнути цих пестощів, хоч вони й захоплювали її.
Раптом вони вийшли на узлісся. Вона спинилась, зніяковівши від того, що вони зайшли так далеко. Що подумають?
— Вернімось, — сказала вона.
Він відвів руку, якою стискав її стан, і, повернувшись, вони опинились навпроти так близько, що кожний відчував подих другого на своєму обличчі; вони глянули одне на одного. Глянули тим пильним, гострим, проникливим поглядом, в якому ніби зливаються душі. Вони шукали одне одного в очах і далі, в таємничих глибинах істоти; вони проймали одне одного мовчазним, упертим питанням. Чим вони будуть одне одному? Яке буде життя, що вони разом починають? Скільки радощів, щастя чи розчарування несуть вони одне одному в тому довгому, нерозривному єднанні двох, що зветься шлюбом? І їм обом здалося, що вони бачать одне одного вперше.
Раптом Жюльєн, поклавши руки дружині на плечі, поцілував її просто в уста таким глибоким поцілунком, якого вона досі ще не знала. Цей поцілунок пройняв її, пройшов у її жили аж до кісток, і від нього її охопило таке незрозуміле хвилювання, що вона різко відштовхнула Жю-льєна обома руками, сама мало не впавши навзнак.
— Ходімо, ходімо звідси, — белькотала вона.
Він нічого не відповів, тільки взяв її за руки й не випускав їх.
Вони не обмінялись і словом до самого дому. Решта дня здалась їм нескінченною.
До столу сіли зовсім увечері.
Обід, усупереч нормандським звичаям, був простий і короткий. Якась ніяковість паралізувала гостей. Тільки священики, мер та четверо запрошених фермерів виявили трохи тих буйних веселощів, що личать на весіллях.
Коли сміх замовкав, мер оживляв його яким-небудь слівцем. Було коло дев’ятої години; подали каву. Надворі, під яблунями, починався селянський бенкет. Крізь відчинене вікно видно було все свято.
Від почеплених на гілках свічок на листя падав яскраво-зелений відблиск. Селяни й селянки танцювали в колі, горлали мотив якогось дикого танцю під негучний акомпанемент двох скрипок та кларнета, що примостилися, замість естради, на великому кухонному столі. Безладні співи селян часом зовсім заглушали голоси інструментів, і музика, що переривалась несамовитим криком, здавалось, падала з неба уривками, клаптиками розсипаних нот.
Юрба пила з двох великих бочок, оточених палаючими смолоскипами. Дві служниці, не перестаючи, полоскали в цебрі склянки й чашки, потім підставляли їх, не витираючи, під крани, звідки цівкою лилось червоне вино або прозорий золотий сидр. Навколо тиснулись розпалені танцюристи; спокійні діди, спітнілі дівчата простягали руки, хапали й собі який-небудь посуд і, закидаючи голову, пили великими ковтками той напій, що їм більше був до вподоби.
На столі лежав хліб, масло, сир і ковбаса. Кожен вряди-годи підходив сюди перекусити, і це здорове та буйне свято під склепінням освітленого листя викликало в похмурих гостей у замку бажання теж танцювати, пити досхочу з тих грубезних бочок, закусуючи скибкою хліба з маслом та сирою цибулею.
Мер, відбиваючи такт своїм ножем, гукнув:
— Бий його сила Божа, от так гуляють, мов на весіллі в Ганаша [4].
Покотився стриманий сміх. Але абат Піко, природжений ворог світської влади, промовив:
— Ви, мабуть, хотіли сказати — в Капі?
Та мер не погодився:
— Ні, панотче, я знаю, що кажу. Коли я кажу у Ганаша, то значить у Ганаша.
Всі підвелися й перейшли до вітальні. Потім на якийсь час пристали до веселих селян. Нарешті гості попрощались.
Між бароном та баронесою виникла якась тиха суперечка. Мадам Аделаїда, більш задихана, ніж звичайно, здавалось, відмовлялась від того, про що просив її чоловік; кінець кінцем, вона промовила мало не вголос:
— Ні, друже мій, я не можу, я не зумію до цього взятися.
Тоді татусь раптом покинув дружину і наблизився до Жанни:
— Давай трошки пройдемося, донечко.
— Як хочеш, тату, — зворушено відповіла вона. І вони пішли.
Як тільки вийшли з дверей, з боку моря на них дихнув легкий, сухий вітерець, той прохолодний літній вітерець, в якому вже відчувається подих осені.
То вкриваючи, то знов одкриваючи зорі, мчали по небу хмари.
Притискаючи до себе доччину руку, барон ніжно стискав їй пальці. Кілька хвилин вони йшли мовчки. Він здавався нерішучим і схвильованим. Нарешті зважився.
— Дитино моя, я повинен взяти на себе важку роль, яка більш підходить твоїй матері, але вона відмовляється, і тому мені доводиться заступити її в цьому. Я не знаю, наскільки ти обізнана з житейськими ділами. Є таємниці, які старанно приховують від дітей, а особливо від молодих дівчат, що повинні залишатися чистими душею, бездоганно чистими до моменту, доки ми їх віддаємо до рук чоловіка, що візьме на себе піклування про їхнє щастя. Саме він і повинен підняти запону, що закриває солодку таємницю життя. Але ж дівчата, якщо ніяке підозріння не виникло в них до того часу, часто бувають обурені трохи грубою реальністю, що ховається за мріями. Ображені душею й тілом, вони відмовляють чоловікові в тому, що закой, закон людський та закон природи, дає йому як абсолютне право. Я не можу більше сказати тобі, моя дорога; але не забувай того, що ти вся цілком належиш своєму чоловікові.