Швидко, майже бігом, Жанна кинулась до своєї кімнати. Спочатку вона не впізнала її, бо стіни було обклеєно ясними шпалерами, але, розчинивши вікно, завмерла, схвильована до глибини душі цим обрієм, який так любила, гайком, берестами, рівниною і морем з темними вітрилами, які здавалися здалеку нерухомими.
Вона блукала по великому порожньому будинку, розглядала на стінах кожну знайому їй плямочку, спинилась перед маленькою діркою в стіні, яку зробив барон, коли, згадуючи свою юність, фехтував жартома паличкою.
В матусиній кімнаті вона знайшла встромлену за дверима в темному кутку коло ліжка тонку шпильку з золотою головкою; ясно пригадала тепер, що колись встромила її туди, а потім шукала кілька років. Ніхто не знайшов її. Вона взяла її, наче якусь дорогоцінну реліквію, і поцілувала.
Вона ходила по всіх закутках, шукаючи і впізнаючи різні, майже непомітні сліди на шпалерах, яких не замінили, і знову розрізняла ті химерні фігури, які наша уява часто створює з малюнків тканини, прожилок мармуру, з плям почорнілої від часу стелі.
Нечутною ходою блукала вона сама-одна по цьому великому мовчазному замку, наче по кладовищу, де було поховано все її життя.
Вона спустилась у вітальню. Від зачинених віконниць тут було темно і спершу не можна було нічого розрізнити; потім, коли очі її звикли до темряви, вона впізнала шпалери, на яких були намальовані птахи. Перед каміном стояли два крісла, немовби їх хтось тільки що залишив; а запах цієї кімнати, завжди властивий їй, наче якомусь живому створінню, запах цей — невиразний, неясний і разом з тим добре знайомий аромат старих покоїв — враз захопив Жанну, зворушив, наповнив спогадами всю її душу. Вона стояла, задихаючись, вбираючи в себе цей подих минулого, втупивши очі в крісла, — і раптом у миттєвій галюцинації, породженій її невідступною ідеєю, їй здалося, що вона бачить, — так, вона бачила ясно, як часто колись бачила, — свого батька й матір, що гріли ноги коло каміна.
З жахом відхитнулась вона, вдарившись спиною об одвірок, і схопилась за нього, щоб не впасти, все ще не зводячи очей із крісел.
Видіння зникло.
Розгублено стояла вона кілька хвилин, потім, потроху отямившись, захотіла втекти звідси, щоб не збожеволіти. Погляд її випадково впав на одвірок, до якого притулилась, і вона побачила на ньому "східці Пуле".
Ледве помітні рисочки підіймалися з нерівними інтервалами, а вирізьблені ножиком цифри зазначали роки, місяці і зріст її сина. Іноді то був крупний почерк барона, іноді її власний, менший, — іноді — трохи тремтячий почерк тітки Лізон. І їй здалося навіть, що перед нею, як колись, стоїть білява дитина, притулившись лобиком до стінки, щоб виміряли її зріст.
Барон кричав;
— Жанно, він виріс за ці шість тижнів на цілий сантиметр!
І вона з шаленою любов’ю почала цілувати одвірок. Але знадвору хтось покликав її. То був голос Розалії.
— Пані Жанно, пані Жанно, ідіть снідати.
Не тямлячи себе, вона вийшла з будинку. Не розуміла нічого з того, що їй казали, щось їла, коли її частували, чула розмови, не усвідомлюючи, про що йде мова, і сама про щось говорила з фермерами, які питали її про здоров’я, давала цілувати себе і сама цілувала щоки, які їй підставляли, — і, нарешті, сіла в візок.
Як тільки високий дах замку зник за деревами, страшний розпач охопив її душу. Вона відчула серцем, що назавжди попрощалася з рідним домом.
Повернулися в Батвіль.
В ту хвилину, коли входила в своє нове житло, Жанна помітила під дверима щось біле; то був лист, який просунув туди листоноша, поки її не було вдома. Вона відразу вгадала, що лист від Поля, і тремтячою від хвилювання рукою розірвала конверт. Він звертався:
"Моя дорога мамо, я не писав тобі раніше, не хотів, щоб через мене ти обтяжувала себе марною подорожжю до Парижа, бо я сам незабаром приїду до тебе. Мене спіткало тепер велике горе, і я опинився в дуже скрутному становищі. Моя жінка помирає, три дні тому породивши дівчинку, і в мене ані су. Я не знаю, що робити з дитиною, яку консьєржка хоч і годує, як уміє, соскою, але яку я все-таки боюся втратити. Чи не могла б ти взяти її до себе? Я зовсім не знаю, що робити, і не маю грошей, щоб найняти їй мамку. Відповідай негайно.
Твій люблячий син Поль".
Жанна впала на стілець, ледве знайшовши в собі силу гукнути Розалію. Коли служниця прийшла, вони перечитали листа удвох і потім довго мовчали.
Нарешті Розалія промовила:
— Я поїду по дитину, пані. Не можна її так кидати.
— Гаразд, моя люба, — відповіла Жанна.
Вони помовчали ще трохи.
— Надівайте капелюшка, пані,— промовила згодом служниця, — поїдемо в Годервіль до нотаріуса. Якщо вона вмирає, треба, щоб пан Поль повінчався з нею; це треба для дитини.
І Жанна, нічого не відповівши, наділа капелюшок. Глибока, таємна радість, в якій соромно було признатися, сповнювала її серце, радість віроломна, яку вона за всяку ціну хотіла втаїти, та радість, від якої червоніють, але яка дає серцю якусь надзвичайну насолоду: коханка її сина вмирала.
Нотаріус дав служниці докладні вказівки, які вона попросила повторити кілька разів; потім, упевнившись в тому, що не зробить помилки, заявила:
— Не бійтеся нічого, тепер я все беру на себе.
Тієї ж ночі вона поїхала до Парижа.
Два дні Жанна прожила в такому хвилюванні, що ні про що не могла думати. Вранці третього дня вона одержала від Розалії записку, що та приїжджає вечірнім поїздом.
І більш нічого.
Коло третьої години Жанна попросила сусіда запрягти візок і поїхала на станцію Безвіль зустрічати служницю.
Жанна стояла на платформі, втупивши очі в рівну лінію рейок, що бігли до самого обрію, зливаючись удалині. Час від часу вона дивилась на станційний годинник… Ще десять хвилин… Ще п’ять хвилин… ще дві хвилини… і ось зараз… Та все ще нічого не було видно вдалині. Потім вона раптом помітила якусь білу пляму, димок, потім чорну цятку під ним, що все збільшувалася, збільшувалась і з неймовірною швидкістю наближалась до неї. Нарешті величезна машина пішла тихіше і з шипінням прокотилась повз Жанну, що жадібно зазирала в вікна. Деякі з дверей відчинились; почали виходити пасажири — селяни в блузах, фермерші з кошиками, дрібні буржуа в м’яких капелюхах. Нарешті вона помітила Розалію, яка несла на руках щось, ніби пакунок білизни.