Терентій (підходить). Вовка скільки не годуй... Я вже вам казав, облиште... Ну, чого ви так на мене дивитесь? Ну, не я вам говорив, ви мені казали!
Олександра Василівна. Заспокойся. Як же бути? Що робити?
Мічурін. Я буду робити нові дерева. Абсолютно нові.
Олександра Василівна. Та ти їх робиш.
Мічурін. Природа... Досить мені її милості. Я людина, Сашо! Я повинен створити рослини, кращі від природних.
Олександра Василівна. Ти вже створив їх, Іване. їх уже багато, і всі вони прекрасні. Мічурін. Ну, що ти, що ти.
Олександра Василівна. Прекрасні. Навіщо ти себе дратуєш одним лише мізерним персиком?
Мічурін. Але ти розумієш, що це вже не персик, а ціле дерево пізнання! Шістнадцять років боротьби!
Олександра Василівна. Ваню... дивись навколо. За півмісяця тут буде рай.
Терентій. Цвітіння буде розкішне.
Олександра Василівна. Дивись, птахи летять. Боже мій, летять! Журавлики летять!
Бурьонкін. Отак сини мої полетіли на Карпати, і немає синів.
Мічурін. Якщо ми проживем ще десять років, персик буде у Тамбові.
Олександра Василівна. Звичайно, любий мій, все буде так, як ти задумав.
Бурьонкін. Летять журавлики!..
Олександра Василівна. Щось мені недобре сьогодні. Холодно. Так холодно!..
Бурьонкін (до Терентія). Кажуть, у місті холера.
Мічурін. Все зрозумів. Тепер лише б життя вистачило.
Бурьонкін. Іване Володимировичу, кажуть...
Мічурін. Будь ласка, хай кажуть... Зараз, одну мить. (Іде в кімнату і зразу ж повертається з папкою рукописів).
Терентій рухом голови одзиває Бурьонкіна вбік. Виходять. Сашо!
Олександра Василівна. Га.
Мічурін. Сьогодні вночі до мене завітало натхнення, і я записав його з такою ясністю, приміром, ну... як пишуться закони. Запам'ятайте, друже мій, на все життя.
Олександра Василівна. Так.
Мічурін. Почну тобі спочатку. Слухай. (Читає). "Ми живемо в одному з етапів часу безупинного творіння природою нових форм живих організмів, але по короткозорості не помічаємо цього..."
Олександра Василівна. Так.
Мічурін. "Властивості порід не передаються від покоління до покоління в незмінному вигляді. Вони формуються в кожному поколінні наново за час від появи прорості до дорослого стану..."
Олександра Василівна. Ой... Іване...
Мічурін. Хвилинку, Сашенько. В голові у мене така ясність, так далеко бачу...
Олександра Василівна. Хороші слова. Все так схоже на тебе... Недобре мені... Ой...
Мічурін. Ну, що ти... що ти?.. Терентію!
Входить Терентій.
Терентій. Немає доктора. Поїхав полювати. Олександра Василівна. Тихше. Скажіть, що в саду?
Мічурін. В саду? В саду весна. Барометр...
Олександра Василівна. Про птахів я питаю. Мічурін. Птахи? Птахи полетіли. Терентій. Далеко. Ех, Іване Володимировичу. Мічурін. Іди.
Терентій. Слухаю. (Виходить).
Олександра Василівна. Не шуміть. Хочу тиші. Іване, я покидаю тебе... Щезаю. Ой...
М і ч у р і н. Ну от. Не треба. Чому ти так думаєш?
Олександра Василівна. Спогади заповнили весь дім. Розпадається час... Де ти?..
Мічурін. Я тут. Ти бачиш мене?
Олександра Василівна. Так. Ти стоїш передо мною в цвіту, молодий і щасливий. Я чую твій голос... Згадай слова, Іване, поки ще не згас мій світ, що ти казав мені тоді... такі слова прекрасні.
Мічурін. Тоді, пам'ятаю, я говорив тобі: "Моя кохана, ми проживемо все життя не так, як всі. Зовсім інакше". І ти відповідала...
Олександра Василівна. І я відповідала: "Вірно, любий мій..." А ти мені хороше, ніжно говорив тоді про Росію! Так... "Нашу жалюгідну вербоосикову Росію ми перетворимо на сад, такий прекрасний, який ніколи ще не снився людям". Так... Який ти був тоді красивий!
Мічурін. Яка красива ти була! Олександра Василівна. Любий мій... Мічурін. Моя люба.
Олександра Василівна. І ми, пам'ятаєш, поклялися тоді за все життя наше не сказати одне одному жодного неласкового слова. Ніколи...
Мічурін (одночасно з дружиною). Ніколи. Ніколи...
Олександра Василівна. Боже мій! На все життя!
Мічурін. Та ось увійшли ми з юнацьких безжурних літ у сувору змужнілість. Багато прекрасних поривань розгубили по дорогах. І вже не підняти, не повернути їх ніколи. Інші веління життя хвилювали наші серця...
Олександра Василівна. Дай води... (П'є). Так. І ти став мовчазним... А я, бувало, плачу: чому ти мовчиш? Чому ти завжди мовчиш, Іване? Ах, як недобре ти відповів мені одного разу. Ти майже закричав.
Мічурін. Ні, не закричав. Я простогнав тоді жахливі слова: "Слухай, невже спільне життя існує для того, щоб не бачити, яке все неймовірно важке й складне, і чим далі — тим складніше!"
Олександра Василівна. Був час, ти казав: "Як усе ясно!"
М і ч у р і н. То була молодість, цвіт життя, її великий проблеск — любов.
Олександра Василівна. А хіба я не люблю тебе? Хіба любові вже нема?
Мічурін. Пригадую, одного разу я жахливо відповів тобі не "немає", а "ніколи". Потім я сказав: "Слухай"... (Кладе руки собі на серце і на чоло).
Олександра Василівна. Я віддала тобі все.
Мічурін. "Що тобі треба?" — я питав.
Олександра Василівна. "Мені потрібна твоя любов".
М і ч у р і н. "А мені потрібна твоя увага до моєї творчості і співчуття".
Олександра Василівна. Так. Який ти важкий став потім.
Мічурін. Так.
Олександра Василівна. Де ти? Я не бачу тебе.
Мічурін. Тут. (Раптом все зрозумів: падає перед нею на коліна). Сашо! Я все життя належав деревам!..
Олександра Василівна. Ти належав деревам.
Мічурін. Вони мої творіння... Прости.
Олександра Василівна. Прощаю. Бідний мій Іване, не вийшло життя, але благословляю кожен твій крок, кожну думку. Як я жалію тебе!..
КАРТИНА П'ЯТА
Квартира Бикова. Вітальня з верандою в сад. Гості. Хренов і отець Христофор сидять біля столика. Б и к о в, Бикова, Соколов а-0 р л о в а підходять до вікна і дивляться через завіски на вулицю.
Б и ко в. Господи! Ну до чого антипатична людина! Іде як, погляньте-но.
Бикова. Жахливо. (До Хренова). Семене Семеновичу! Дивіться.
Биков. Дивіться, як він демонстративно тримає голову. Він весь демонстративний! Хода... Паличка... Чорт зна що!
Соколова-Орлова. Кажуть—скупий, як Плюш-кін. Абсолютно аморальний.
Б и к о в а. Він ненавидить нас. Коли він проходить повз наш дім, по моєму тілі завжди пробігають якісь флюїди.