Сам зовсім не схильний відмовлятися від радощів життя, наскільки вони узгоджуються з церковними звичаями і правилами, він і своїм численним підлеглим давав усю ту волю, яку тільки вони могли побажати в своєму становищі. Тож і виходило, що одні з них, віддані наукам, вивчали їх у своїх самітних келіях, а другі безтурботно гуляли в парку абатства, розважаючись веселими розмовами; одні, схильні до мрійливої побожності, пестились і присвячували весь свій час молитві, а другі всмак наїдалися біля щедро накритого столу й виконували тільки ті релігійні обряди, яких вимагали правила ордену; одні не хотіли виходити за межі абатства, а другі вирушали в далекі мандри або ж, як наставала пора, змінювали довгу чернечу рясу на коротку мисливську куртку і, ставши відважними ловцями, нишпорили по навколишнім лісах. Та хоч нахили в ченців були різні й кожен мав волю робити своє, всіх їх об'єднувала палка любов до музики. Майже кожен із них був освіченим музикантом, і між ними траплялися віртуози, що могли б зробити честь найкращій князівській капелі. Багата збірка нот, розкішний вибір найкращих інструментів дозволяв кожному віддаватись тому видові музичного мистецтва, який йому подобався, а оскільки в монастирі часто виконували найдовершеніші твори, ніхто з них не втрачав техніки гри.
Саме цим музичним захопленням поява Крейслера в абатстві дала новий поштовх. Вчені ченці відклали свої книжки, побожні скоротили свої молитви, всі з'юрмилися навколо Крейслера, якого вони любили і твори якого цінували вище, ніж будь-чиї. Сам абат був щиро прихильний до нього і разом з усіма намагався виявити йому свою пошану й любов. Місцевість, де розташувалось абатство, можна було назвати раєм, життя в монастирі було зручне й приємне, чому немало сприяли смачна їжа й шляхетне вино, про яке дбав отець Гілярій, серед братії панував веселий, невимушений настрій, приклад якого давав сам абат, до того ж Крейслер, що невтомно віддавався мистецтву, був тут у своїй стихії, тому й вийшло, що його неспокійна душа втихомирилась, як ніколи досі. Навіть гумор його подобрішав, він став тихий і лагідний, як дитина. Але ще важливіше було те, що він повірив у себе, зник той примарний двійник, що живився кров'ю його зраненого серця. [524]
Десь уже мовилось про капельмейстера Йоганнеса Крейслера, що друзі не могли присилувати його записати свої композиції, а як одного разу таке справді трапилось, то, натішившись тим, що твір вийшов дуже вдалий, він викинув його в грубу. Мабуть, це було в ту фатальну пору, про яку біографові й досі мало що відомо, коли бідолашному Йоганнесові загрожувала неминуча загибель. Принаймні тепер, у Канцгаймському абатстві, Крейслер стримував себе й не нищив композицій, що просто виливались з його душі, і цей його настрій виявлявся в солодкому, благодатному смутку, що пронизував його твори, такі несхожі на давніші, коли він надто часто могутніми чарами викликав з глибин гармонії всевладних духів, які породжували в людських грудях холодний страх, усі муки безнадійної туги.
Одного вечора в церковному хорі відбулася остання проба врочистої меси, яку саме закінчив Крейслер і яку мали виконувати другого ранку. Ченці розійшлися до своїх келій, а Крейслер лишився сам у коридорі з колонадою і задивився у вікно на краєвид, що лежав перед ним, осяяний останнім промінням призахідного сонця. Йому здавалося, ніби десь далеко знов лунає його твір, який щойно виконували ченці. І коли надійшла черга "Agnus Dei"(1), він знов відчув невимовну втіху, як у ті хвилини, коли в душі його народилась мелодія того "Agnus".
— Ні, — вигукнув він, і очі його наповнились гарячими слізьми, — ні! Це не я, а ти створила її! Тільки ти, більше ніхто, моя єдина думко, єдина моя мріє!
І справді, ця частина композиції, яку абат і вся братія вважали виявом найпалкішої побожності, самої небесної любові, була створена дивним чином. Крейслер був заполонений думками про месу, яку почав компонувати, але йому ще було далеко до кінця. І ось уночі йому приснилося, що настало те церковне свято, для якого була призначена його композиція, що дзвін уже скликав усіх на початок меси, що він стоїть за диригентським пультом і перед ним лежить готова партитура, абат, який сам править службу, дає знак, і починається "Купе"(2).
(1) "Агнця Божого" (лат.).
(2) "Господи помилуй" (грецьк.).
Скінчилась одна частина, почалася друга, далі третя, виконання було вдале, сильне, воно вразило його, захопило, і ось уже надійшов "Agnus Dei". І враз він злякано побачив у [525] партитурі чисті сторінки, на них не стояло жодної ноти. Ченці дивилися на нього, чекаючи, що диригентська паличка, яка раптом опустилась і завмерла, підійметься знов і затримка нарешті скінчиться. Та на нього свинцевим тягарем налягли збентеження і страх, і хоч весь "Agnus" був уже готовий у його душі, він ніяк не міг перенести його на партитуру. Але зненацька з'явилась якась мила ангельська постать, підійшла до пульту, заспівала райським голосом "Agnus", і та ангельська постать була Юлією! В захваті високого натхнення він прокинувся й записав "Agnus" таким, яким почув його в щасливому сні. І ось тепер той сон приснився Крейслерові ще раз, він почув Юліїн голос, все вище й вище здіймалися хвилі її співу, а коли нарешті вступив хор зі своїм "Dona nobis pacem"(1), йому захотілося втонути в морі безмежного, божистого блаженства, що переповнювало його.
(1) "Даруй нам мир" (лат.).
Хтось легенько вдарив Крейслера по плечі, і він отямився від своїх марень. Перед ним стояв абат і привітно дивився на нього.
— Правда ж, — почав абат, — правда ж, сину мій Йоган-несе, ти тепер усім серцем тішишся, що тобі вдалося так гарно й сильно втілити в звуки ті почуття, що жили глибоко в твоїй душі? Ти, певне, думав про свою месу, яку я вважаю одним із найкращих творів, що ти скомпонував за своє життя.
Крейслер мовчки втупився в абата, ще не здатний вимовити й слова.
— Ну, ну, — повів далі, всміхаючись, абат, — спустися вниз із високих сфер, у яких ти ширяв! Ти, мабуть, подумки компонуєш музику і не можеш так раптово відірватися від роботи, звичайно, радісної для тебе, хоч і небезпечної, бо вона висотує з тебе всю силу. Відірвися на якийсь час від своїх творчих думок, погуляймо трохи цим прохолодним коридором і побалакаймо.