— І наука чудна; сьогодні підуть, і годі! — сказала мати.— Бо вертаються ледве живі.
Навчання в селі почалося пізно, бо, при лихому ремонті, школа до осені зоставалася руїною в риштованнях.
Побудуть діти в школі і похворіють; голови їм наморочаться, а в цілунках — пекота, і слабенькі стають, рухаються, як тіні. Дома полежать і трохи одійдуть.
— Чого вас учено сьогодні? — спитала одного разу мати.
— Вчитель казав, наші батьки — саботажники Мати змовчала. Але подумала, що навчання можна перервати на деякий час.
"Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитися, завчаючи злу неправду про батьків".
Сьогодні ж, як вернулися з школи, мати знов спитала:
— Про що учать?
— Про партію,— відповів Андрій,— як гарно при ній...
— Щоб їх так гарно розірвало з нею разом, анахтемів! — сказала бабуся.
Цього чорного дня "наука" для дітей скінчилась.
Микола став аж землистий; запав очима і щоками, і всією душею. Сорочка висіла на раменах, як на жердинці.
Мовчить він — болісно думає. Ніби загадка, за знаття якої демони і їх прислужники вбивають зразу, намагаючись і коріння вирвати з життя.
Раз обізвався до батька:
— Половину вчителів забрано, нема нашої історії...
— Недарма ж забрано! — сказав Мирон Данилович.— Помовчуй на людях про ці речі.
Непокоїло, що став хлопець прилягати, мов недужий, з розкритими очима.
Менший зберіг живі поблиски в погляді, хоч зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній голова хитається: страшно постарів хлопчик і сміх стратив.
Тільки в Оленки трохи радості в очах, але вже, здається, нетутешньої,— стала Доня схожа на воскову свічку: догоряти чистим вогником. А зшиток все тулить собі до грудей і на маму дивиться, як зачарована. Ніби хоче сказати щось безмежно важливе, але не може.
Харигина Григорівна враз ветха зробилася за осінь — тінь себе самої; рука тремтить і зір погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно була видюща.
І видається, час летить, як буря непрозорима, — всіх разом з хатою відносить, наче пором, відірваний від струни, до невідомого урвища і водяного спаду, чорнішого, ніж ніч.
Дарія Олександрівна, хоч найменше їсть, — усе дітям віддає! — але тримається, мов чудом. А висохла; коли вкутається в платок, зав'язуючи біля шиї, тоді в його обводі над чолом, схожому на звід іконної ризки, раптом видно, як висохла хворісно.
Губи окреслилися в страдному і строгому виразі, а разом — з почуттєвою тихістю... "Праведниця моя!" — відгукнувся враз всім серцем до неї Мирон Данилович, але не проказав цих слів: боявся стратити їх щирість, коли вимовить.
Діти побули в хаті, жуючи рештки від макухи, потім з батьком вибралися на роздобичу; дома—сама бабуся.
Довго рилися на городі, чи нема корінцюватих решток їстівного.
Околицею, через глухі садиби, яких чимало після висилок, діти майнули до польових видолинків з грядками і звідти вернулися в двір.
Зібрали з десяток картоплин, декілька бурячків, соняшничат з висохлим насінням і капустяних качанів...
"Бідолашні, бавляться і не знають, яке нещастя буде!" — сумував, дивлячись на дитячі розкопини, Мирон Данилович.
Для нього вже світ змінився; то був спервовіку чіткий і несхитний підвалинами, безконечними в світлоті, на яких розгорталося все неосяжне, все красне багатство видимого — з явищами, відбуваними в твердому законі. А тепер зрушився весь, ніби підстави його вже розсипано і тому став виручий, темний, сторожкий — враз відрухнеться глибиною і далекістю на кожний помах твоєї руки чи навіть на короткий позирк. Світлота розвалена; взявся чорністю обшир і збір подій в ньому; наситився ворожістю проти душі. Звів незнані досі вихори — страшенно великі і сліпі — і обертати їх почав: швидкістю, дужчою і злішою щодня, такою, що для душі немає місця. Мусить сама переконатися, як приречена вийти з нього в неіснування, жахливо терплячи в голодних муках, невідомо від чого.
Гіркуща осінь! — а ось надходить моторошна зима; як перебути?
Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався піти за село — до млина: часом люди дістають кілограм борошна; якби попоїсти хліба, справжнього! — можна віджити.
Незвичну слабість відчував, аж недужий, від якої тремтів нервами грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темніє. Ноги неслухняні; хоч і худющі, а обважнілі.
Змінився зір! — все навколо зготувалося текти перед його поглядом, утративши і рівновагу попередньої видності, і сталість. Вигляди речей зробилися для сприйняття ніби стривоженими і позбавленими доброї значущості. Все почало нервувати Мирона Даниловича: його, завжди спокійного серцем, як вода в ставку... Ось, зачепився рукавом за колючки шипшини і так стривожився, що хотів рвонути вмить — подер би одежу. З якоюсь, ніби дитячою, образливістю болючою вражалася душа від дрібниці, хоч одночасно, при пекучій діткливості і згостреності, наставало зглушення в істоті, через що речі, незвичайно важливі колись, погасли значенням для думки, мов зовсім порожні. Над всім — пережиття кривди, без уявимих мір: вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, від якої біль, понад можливість терпіти, збирає при собі горючий неспокій. Здається, ранить кожний доторк; а поряд болісної досади обпала серце скутість: її незримими ланцюгами прип'ято почуття. Тому перешкоджено думці вихід з круга біди, як з незбагненного полону, що забрав собі в жертву — повний гіркоти і подібний до пошесті. Щохвилини ж тиха сила з істоти противиться бранству, помагаючи вертати, поступовими зусиллями, попередню примиренність...
"Що буде, те й буде!" — поклав собі Мирон Данилович, прямуючи до млина: помалу, бо знеможений; нетерпеливився уявою, і тому дорога стала дальшою, ніж колись.
Спершу не впізнав будівлі — якась кріпость височіла над віткою залізниці та бур'янами. Навкруги никали люди, мов мухи — дрібні і сірі проти неї, обшитої свіжою сосниною.
Мирон Данилович мусив присісти на горбику, бо підбився,— треба дух перевести, біля потеряних, як він сам.
Сів і дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано млин довкруги: нащо загорожа страшна?
Прихідці збиралися, і один з них, підліток — боса голова і, як паперик, білява, — спитав рідкобородого селянина поблизу, що з нього звисав столітній сіряк: