Та історію не повернеш назад, і після Сталінграда довелось їм одступати. Покотилися назад, котились довго, й було їм важко, бо навіть недавно повбивані ожили й стали мстити. Потім усі гуртом накинулися на Гітлера, схопили за руки та за ноги і, дружно прокричавши "ура!", проголосили перемогу.
— А тепер,—міцно тримаючи мокрого й брудного Зяблика, стали вирішувати,— поквитаємося з ним за злочини!
— За кров народу! — кричали.
— За сльози матерів! —Ура!
— За вдів і сиріт!
— Ура!
— За землю рідну!
— Ура!
Отак, оточивши Зяблика, вичитували йому всі кривди, заподіяні гітлерівцями, звинувачували в морі, голоді й руїнах.
І при цьому голосно кричали "ура!", радіючи, що страшна війна, яку вели з ворогами, вже позаду і ворогам за все можна відплатити.
А як покарати Гітлера? Довго не думали — вирішили втопити, щоб і сліду на землі не зосталося.
— Може, я сам скочу в річку? — мовив Зяблик і зіщулився: було ще холоднувато.
— Е-е, скочиш! — заперечили йому.— Скочиш — і вилізеш на берег. Ти ж умієш плавати!
Гітлер не перечив — справді-бо вмів плавати. Тихої погоди перепливав без передишки цю річку до протилежного берега й назад. Крім того, вмів, набравши повні легені повітря, довго триматися під водою.
Щоб не випірнув, надумали причепити йому до шиї камінь. І зразу ж знайшли неподалік чималенький валун, обліплений жовтою глиною.
— Ну що, цей камінь підійде? — поспитали в Зяблика. Той підняв у руках камінь — й усміхнувся.
— Підійде,— мовив.
— То що, за пазуху запхнути?
Спробували запхнути камінь за пазуху, проте не вліз. Та й Зяблик почав кричати, що дуже холодний.
— А як же інакше? — питали в нього.
— На паску підчепіть,— порадив сам Гітлер.— А пасок прив'яжіть до шиї.
Хтось ізняв пасок, а що одним не можна обв'язати, щоб і для зашморга вистачило Зябликові, то він і свій пасок зняв та дав хлопцям. Був у нього гарненький пасок, із телячої шкіри, ще зовсім новий, а фігурна пряжка, яку Зяблик часто чистив, аж сяяла. Хлопцям та пряжка найбільше сподобалась, і хтось мовив:
— Оце пряжка! Шкода такої, правда?
— А чого там шкода,— заперечив Зяблик.— Хіба з нею що станеться?
Згодилися, що з пряжкою нічого не станеться, ото хіба що шкіра трохи намокне. Добре припасували вагу, приладнали Зябликові до шиї й повели до річки.
З протилежного берега повертався в човні дядько Родіон. Либонь, запідозрив щось, бо звівсь у човні і, розмахуючи руками, кричав. Діти звернули на нього увагу й стали дружно реготати — дуже смішним здався дядько Родіон. А той ухопився за весло й почав щодуху гребти. Течія зносила його човен...
— Давайте швидше, а то Родіон летить.
Спершу Гітлер ішов сам, а потім схопили його за руки, щоб не здумав вириватись. Вивели на кручу.
— Сам стрибнеш? — запитали.
І раптом у Зябликових очах з'явився страх — він зрозумів, що хлопці не жартують. Губи затремтіли, все на ньому настовбурчилося, став схожий на перелякане пташеня, котре відчуло подих небезпеки.
— Хлопці! — закричав.— Та що ви? Хлопці! Ну!.. Погралися — і край...
— Топіть Гітлера! Ура!
Гурт насідав, Зяблика зіпхнули на самісінький край, хтось іще наддав плечем — і раптово Зяблик зірвався з кручі й полетів у річку.
Тільки стояло в дитячих вухах його останнє:
— Хло-о-опці!
Й тоді, коли він зник під водою, діти зрозуміли, що сталося. Дехто кинувся тікати, дехто став спускатись до річки... Дядько Родіон, лаючись, поспішав до кручі. Зносило, і човен пристав ген-ген оддалік. Дядько, застряючи важкими чобітьми в піску, біг і, здається, ніяк не міг зрушити з місця.
Весняна вода котилася швидко; на похмурій, зовсім надвечір згаслій поверхні, не виднілося жодного сліду...