— Ти не повіриш, ти й уявити собі не можеш, Поленько,— говорила вона, ходячи по кімнаті,— як ми весело й розкішно жили в домі у татуся і як цей п´яниця погубив мене і всіх вас погубить! Татусь був статський полковник і вже майже губернатор; йому лишався всього тільки один якийсь крок, так що всі до нього їздили й говорили: "Ми вас уже так і вважаємо, Іване Михайловичу, за нашого губернатора". Коли я... кахи! Коли я... кахи-кахи-кахи... о, трикляте життя! — скрикнула-вона, відхаркуючи мокроту і схопившись за груди,— коли я... О, коли на останньому балу... у пред-водителя... мене побачила княгиня Безземельна,— яка мене потім благословляла, коли я виходила за твого татуся, Полю,— то зараз же спитала: "Чи не та це мила дівчина, яка з шаллю танцювала на випуску?"... (А дірку зашити треба; от узяла б голку та зараз би й заштопала, як я тебе вчила, а то завтра... кахи! завтра... кахи-кахи-кахи!.. гірше ро-оздере! — крикнула вона надриваючись)...— Тоді ще з Петербурга тільки що приїхав камер-юнкер князь Щегольськой... протанцював зі мною мазурку і наступного дня хотів приїхати з освідченням; але я сама подякувала вельми приємними словами і сказала, що серце моє давно належить іншому. Цей інший був твій батько, Полю; татусь страшенно сердився... А вода готова? Ну, давай сорочечку; а панчішки?.. Лідо,—— звернулася вона до маленької доньки,— ти вже так, без сорочечки, цю ніч переспи; як-небудь... та панчішки теж поклади... Заразом випрати... Чого цей лахмітник не йде, п´яниця! Сорочку заносив, мов ганчірку якусь, подер геть-чисто... Все б заразом, щоб підряд дві ночі спину не гнути! Господи! Кахи-кахи-кахи-кахи! Знову! Що це? — скрикнула вона, побачивши юрбу в сінях і людей, що протискалися з якоюсь ношею в її кімнату.— Що це? Що це несуть? Господи!
— Куди ж тут покласти? — питав поліцейський, роздивляючись навколо, коли вже втягли в кімнату скривавленого і непритомного Мармеладова.
— На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою,— показував Раскольников.
— Переїхали на вулиці! П´яного! — крикнув хтось з сіней.
Катерина Іванівна стояла вся біла і важко дихала. Діти перелякались.
Маленька Лідочка скрикнула, кинулася до Поленьки, пригорнулася до неї і вся затрусилась.
Вклавши Мармеладова, Раскольников кинувся до Катерини Іванівни.
— Бога ради, заспокойтеся, не лякайтесь! — говорив він скоромовкою,— він переходив вулицю, його роздавила коляска, не турбуйтеся, він опритомніє, я звелів сюди нести... я у вас був, пам´ятаєте... Він опритомніє, я заплачу!
— Догулявся! — в розпачі скрикнула Катерина Іванівна і кинулася до чоловіка.
Раскольников скоро помітив, що ця жінка не з тих, які одразу ж зомлівають. Вмить під головою бідолахи опинилася подушка, про яку ніхто інший ще й не подумав; Катерина Іванівна почала роздягати його, оглядати, порядкувала швидко і не розгублювалась, забувши про себе саму, закусивши свої тремтячі губи і стримуючи крик, що от-от, здавалось, вихопиться з грудей.
Раскольников тимчасом умовив когось побігти по лікаря. Той, як виявилось, жив через будинок.
— Я послав по лікаря,— повторював він Катерині Іванівні,— не турбуйтесь, я заплачу. Вода є?., і дайте салфетку, рушник, що-небудь, швидше; невідомо ще, як його поранено... Він поранений, а не вбитий, будьте певні... Що скаже лікар!
Катерина Іванівна метнулася до вікна; там, на продавленому стільці, в кутку стояла велика глиняна миска з водою, приготовленою для нічного прання дитячої і чоловікової білизни. Цим нічним пранням займалася сама Катерина Іванівна, власноручно, принаймні два рази на тиждень, а коли й частіше, бо дійшли до того, що змінної білизни вже майже не було зовсім, а було у кожного члена сім´ї по одній тільки штуці, а Катерина Іванівна не терпіла бруду і краще ладна була мучити себе ночами, працюючи над силу, коли всі сплять, щоб устигнути до ранку висушити на протягнутій вірьовці мокру білизну і подати чистою, ніж бачити бруд в домі. Вона вхопилася була за миску, щоб нести її на вимогу раскольникова, та замалим не впала з ношею. Але той уже встиг знайти рущ. ник, намочив його у воді і почав обмивати заюшене кров´ю обличчя Мармеладова. Катерина Іванівна стояла тут-таки,з болем переводячи подих і тримаючись руками за груди. їй самій потрібна була допомега. Раскольников почав розуміти, що він, може, погано вчинив, умовивши перенести сюди потерпілого. Городовий теж стояв розгублений.
— Полю! — гукнула Катерина Іванівна,— біжи до Соні, швидше. Якщо не застанеш дома, все одно скажи, що батька потоптали коні і щоб вона зараз же йшла сюди... коли повернеться. Швидше, Полю! На, запнись хусткою!
— Сцо є духу бізи! — гукнув зненацька хлопчик з стільця і, проказавши це, знову завмер, сидячи все так само прямо, п´ятками вперед і носками нарізно, і витріщивши оченята.
Тим часом кімната наповнилася так, що яблуку впасти було ніде. Поліцейські пішли, крім одного, який залишився на якийсь час і намагався вигнати публіку, що натовпилася з сходів, знову назад на сходи. Натомість з внутрішніх кімнат повисипали мало не всі жильці пані Jlin— певехзель, і спочатку товпилися тільки коло порога, а потім юрбою посунули в саму кімнату. Катерина Іванівна скипіла.
— Хоч би померти дали спокійно! — закричала вона на людей,— бач, який спектакль знайшли! З цигарками! Кахи-кахи-кахи! В шапках ще позаходьте!.. Та он один і є в капелюху... Геть! До мертвого тіла хоч пошану майте!
Кашель не дав їй продовжувати, але острашка вплинула. Катерини Іванівни, очевидно, навіть побоювались; жильці, один по одному, проті— снилися назад до порога з тим дивним відчуттям задоволення, яке завжди можна спостерігти навіть серед найрідніших людей, коли раптом трапиться біда з їх близьким, і від якого не вільний жоден, без винятку, незважаючи навіть на найщиріші прояви жалю і співчуття. [...]
Хворий розплющив очі і, ще не пізнаючи і не розуміючи, почав вдивлятися в Раскольникова, що стояв над ним. Він дихав важко, глибоко й рідко; в кутках губ видавилася кров; піт виступив на лобі. Не пізнавши Раскольникова, він неспокійно почав водити очима. Катерина Іванівна дивилася на нього смутним, але суворим поглядом, а з очей її бігли сльози.