— Не дозволю! — голосно почав знову Раскольников.
— Батечку, тихше! Адже почують, прибіжать! Ну що ми тоді їм скажемо, подумайте! — прошепотів охоплений жахом Порфирій Петрович, наближаючи своє обличчя до самого обличчя Раскольникова.
— Не дозволю, не дозволю! — машинально повторив Раскольников, але теж зненацька зовсім тихо. Порфирій швидко обернувся і побіг одчинити вікно. [...]
— Одно слово,— впевнено і голосно сказав він, підводячись і трохи відштовхнувши при цьому Порфирія,— одно слово, я хочу знати: чи визнаєте ви мене остаточно вільним від підозрінь чи ні? Кажіть, Порфи— рію Петровичу, кажіть, рішуче і остаточно, та швидше, зараз!
— Біда та й годі! Ну, й біда ж мені з вами,— вигукнув Порфирій з зовсім веселим, лукавим і анітрохи не збентеженим виглядом.— Та й нащо вам знати, нащо вам так багато знати, коли вас ще й не починали турбувати анітрохи! Адже ви, наче та дитина: дай та подай вогонь в руки! І чого ви так турбуєтесь? Чого самі ви так до нас напрошуєтесь, з якої причини? Га? хе-хе-хе!
— Повторюю вам,— крикнув розлючений Раскольников,— що не можу довше терпіти...
— Чого саме? Невідомості? — перебив Порфирій.
— Не знущайтесь з мене! Я не хочу... Кажу вам, що не хочу! Не можу й не хочу!.. Чуєте! Чуєте! — крикнув Раскольников, стукнувши знову кулаком по столу.
— Та тихше ж, тихше! Почують же! Серйозно попереджаю: побережіть себе. Я не жартую! — промовив пошепки Порфирій, але цього разу в обличчі його вже не було недавнього по-баб´ячому добродушного і зляканого виразу; навпаки, тепер він прямо наказував, суворо насупивши брови і мовби разом відкидаючи машкару з таємниць і двозначностей. Але це було тільки на мить. Спантеличений спочатку Раскольников раптом впав у справжню несамовитість; та дивно: він знову послухався наказу говорити тихше, хоч і був у найвищому пароксизмі люті.
— Я не дозволю себе мучити! — зашептав він раптом, як і недавно, з болем і ненавистю вмить усвідомлюючи, що не може не скоритись наказові, і розлютовуючись від цієї думки ще більше,— заарештуйте мене, обшукайте мене, але ж дійте за всіма правилами, а не грайтеся зі мною! Не смійте!..
— Та не турбуйтесь ви про форму, — перебив Порфирій з тією ж лукавою усмішкою і начебто навіть з насолодою милуючись Раскольниковим,— я вас, голубчику, запросив тепер по-домашньому, зовсім по-дружньому!
— Не хочу я вашої дружби і плюю на неї! Чуєте ви? І от вам: беру кашкет і йду. Ану, що тепер скажеш, коли маєш намір заарештувати?
Він схопив кашкет і рушив до дверей.
— А сюрпризик хіба не хочете подивитись? — захихотів Порфирій, знову беручи його вище ліктя і зупиняючи біля порога. Він ставав дедалі веселіший і грайливіший, що остаточно позбавляло Раскольникова будь— якого самовладання.
— Який сюрпризик? що таке? — спитав він, раптом спиняючись і злякано дивлячись на Порфирія.
— Сюрпризик, ось тут, за дверима в мене сидить, хе-хе-хе! (Він показав пальцем на замкнені двері в перегородці, що вели в його казенну квартиру).— Я навіть замкнув, щоб не втік.
— Що таке? де? що?..— Раскольников підійшов був до дверей і хотів відчинити, але вони були замкнені.
— Замкнено, ось і ключ!
І справді, він витяг з кишені і показав йому ключ.
— Брешеш ти все! — закричав Раскольников, уже не стримуючись,— брешеш, полішинель проклятий! — і кинувся на Порфирія, який метнувся до виходу, хоч і трохи не злякався.
— Я все, все розумію! — підскочив до нього Раскольников.— Ти брешеш і дратуєш мене, щоб я себе виказав...
— Та вже більше й не можна себе виказати, голубчику, Родіоне Романовичу! Адже ви шаленіти почали. Не кричіть, бо я людей покличу.
— Брешеш, нічого не буде! Клич людей. Ти знав, що я хворий, і роздратувати мене хотів до шалу, щоб я себе виказав, от який твій намір! Ні, ти факти давай! Я все зрозумів! У тебе фактів немає, у тебе самі тільки мізерні, незначні догадки замьотовські!.. Ти знав мій характер, до шалу мене довести хотів, а потім приголомшити раптом попами та депутатами... Ти їх чекаєш, га? Чого чекаєш? Давай сюди!
— Ну, які тут депутати, голубчику! Приверзеться ж людині! Та як же тут за формою діяти, як ви кажете, діла ви, рідний мій, не знаєте... А форма не втече, самі побачите!..— бурмотів Порфирій, прислухаючись до дверей.
Справді, в цей час біля самих дверей в другій кімнаті почувся якійсь гомін.
— А, йдуть! — скрикнув Раскольников,— ти за ними послав!..Ти їх чекав!.. Ти розрахував... Ну, давай сюди всіх: депутатів, свідків, що хочеш... давай! Я готовий, готовий!
Але тут сталося щось дивне, настільки несподіване при звичайному ході речей, що вже, звичайно, ні Раскольников, ні Порфирій Петрович такої розв´язки не могли передбачити.
VI
Вже потім, коли Раскольников згадував про цю подію, все поставало в його пам´яті в такому вигляді:
Гомін, що почувся за дверима, раптом збільшився, і двері трохи прочинилися.
— Що там? — крикнув з досадою Порфирій Петрович.— Я ж попередив...
Якусь мить ніхто не відповідав, але чути було, що за дверима товпилися кілька чоловік і начебто когось відштовхували.
— Та що там таке? — стривожено повторив Порфирій Петрович.
— Арештанта привели, Миколая,— озвався чийсь голос.
— Не треба! Геть! Почекати!.. Чого він сюди заліз! Що за непорядок! — закричав Порфирій, кидаючись до дверей.
— Та він...— почав був знову той самий голос і враз осікся. Секунди зо дві, не більше, тривала справжня боротьба; потім раптом начебто хтось когось з силою відштовхнув, і якийсь дуже блідий юнак ступив прямо в кабінет Порфирія Петровича.
Вигляд того юнака з першого погляду був дуже чудний. Він дивився просто перед собою, але начебто нікого не бачив. В очах його блискала рішимість, але водночас смертельна блідість вкривала його обличчя, наче його привели на страту. Зовсім побілілі губи злегка здригалися.
Він був дуже молодий, одягнений по-простому, середній на зріст, худорлявий, з волоссям, остриженим кружальцем, з тонкими, мовби сухими рисами обличчя. Той, кого він відштовхнув коло дверей, одразу ж кинувся за ним у кімнату і встиг схопити йоію за плече: це був конвойний; але Миколай смикнув руку і знову вирвався від нього.