— Прикро зробилося. Коли ви ото приходили тоді, може, напідпитку, і двірників у квартал кликали та про кров розпитували, прикро мені зробилося, що даремно полишили це і за пьяного вас вважали. І так прикро, що сну позбувся. А що запам´ятали тоді адресу, то ми вчора сюди й приходили і питали...
— Хто приходив? — перебив Раскольников, раптом починаючи пригадувати.
— Я, тобто, вас скривдив.
— То ви з того будинку?
— Та я ж там, тоді ж коло воріт з ними стояв, чи забули? Ми й майстерню свою там держимо, здавна. Кушніри ми, міщани, на дому працюємо... дуже вже прикро зробилось...
І раптом Раскольникову виразно пригадалася вся сцена того вечора коло воріт; він згадав, що, крім двірників, там стояло тоді ще кілька чоловік, стояли й жінки. Він пригадав один голос — хтось пропонував вести його просто у квартал. Обличчя того, що говорив це, не міг він пригадати і навіть тепер не пізнавав, але він пам´ятав, як навіть щось відповів йому тоді, обернувся до нього...
Так он, значить, чим завершився весь цей вчорашній жах. Найстрашніше було подумати, що він справді мало не загинув, мало не занапастив себе через таку незначну обставину. Отже, крім найму квартири і розмов про кров, цей міщанин нічого не може розповісти. Отже, і у Порфирія теж немає нічого, нічого, крім того марення, ніяких фактів, крім психології, яка з двома кінцями, нічого ґрунтовного. Отже, якщо не випливе більше ніяких фактів (а вони не повинні вже більше випливти, не повинні, не повинні), то... то що ж можуть з ним зробити? Чим же можуть його викрити остаточно, хоч і заарештують? І, отже, Порфирій тільки тепер, тільки оце зараз довідався про квартиру, а досі й не знав.
— Це ви сказали сьогодні Порфирію... що я приходив? — скрикнув він, вражений раптовим здогадом.
— Якому ІІорфирію?
— Приставу слідчих справ.
— Я сказав. Двірники не пішли тоді, я й пішов.
— Сьогодні?
— Перед вами за хвильку був. І все чув, все, як він вас мучив.
— Де? Що? Коли?
— Та там-таки, у нього за перегородкою, весь час просидів.
— Як? То це ви й були сюрприз? Та як це могло статися? Скажіть, будь ласка!
— Коли побачив я ото,— почав міщанин,— що двірники з моєї намови йти не хочуть, бо, кажуть, уже пізно, і, чого доброго, ще розгнівається, що зразу ж не прийшли, прикро мені зробилося, і сну позбувся, і почав розпитуватись. А розпитавшись вчора, сьогодні й пішов. Уперше прийшов — його не було. Годину перегодом прийшов — не прийняли, а втретє прийшов — допустили. Почав я йому докладати все, як було, і почав він по кімнаті стрибати, і все себе в груди кулаком бив: "Що ви, каже, зі мною, розбишаки, робите? Коли б знав я таке, його б з конвоєм сюди до мене привели!" Потім вибіг, когось покликав і почав з ним в кутку говорити, а далі знову до мене і почав розпитувать та лаяти. 1 довго докоряв; а доповів я йому про все: і те, як на мої вчорашні слова нічого ви не посміли мені відповісти, і що ви мене не пізнали, І почав він тут знову бігати, і все бив себе в груди, і гнівався, і бігав, а коли сказали йому, що ви прийшли,— ну, каже, лізь за перегородку, сиди поки що, не ворушись, що б там ти не почув, і стілець мені туди сам приніс І мене замкнув; може, каже, я тебе й покличу. А як привели Миколая, тут він мене, після вас, і вивів: я тебе ще, каже, викличу, і ще допитуватиму...
— А Миколая при тобі допитував?
— Коли вас вивів, і мене зразу ж вивів, а Миколая допитувати почав.
Міщанин спинився і раптом знову вклонився, торкнувшись пальцем
підлоги.
— За обмову і за злобу мою простіть.
— Бог простить,—відповів Раскольников, і як тільки проказав це, міщанин ще раз вклонився йому, але вже не до землі, хоч і низько, повільно повернувся і вийшов з кімнати. "Усе з двома кінцями, тепер усе з двома кінцями",— твердив Раскольников і бадьоріший, ніж будь-коли, вийшов з кімнати.
"Тепер ми ще поборемось",— із злісною усмішкою промовив він, ідучи сходами. Злостився ж він на самого себе; він з презирством і соромом згадував про свою "малодушність".
Частина п´ята
І
Ранок, що настав після вирішальної для Петра Петровича розмови з Дунечкою і Пульхерією Олександрівною, подіяв протверезне і на Петра Петровича. Хоч як це й було йому неприємно, він змушений був мало— помалу визнати за факт, і за факт неповоротний, те, що ще вчора здавалося йому подією майже фантастичною, такою, яка хоч і сталася, та все ж таки насправді начебто неможлива. Чорний змій ужаленого самолюбства цілу ніч ссав йому серце. Вставши з ліжка, Петро Петрович зараз же подивився в дзеркало. Він побоювався, чи не розлилася часом у нього за ніч жовч? Проте щодо цього все було поки що благополучно, і, подивившись на своє благородне, біле і трошки ожиріле останнім часом обличчя, Петро Петрович навіть на якусь мить утішився, в цілковитому переконанні, що він знайде собі наречену десь в іншому місці, та, може статися, ще й кращу; але одразу ж схаменувся і сердито плюнув набік, чим викликав мовчазну, але саркастичну посмішку у молодого свого приятеля і сусіда по кімнаті Андрія Семеновича Лебезятникова. [...]
Андрій Семенович сидів чомусь увесь той ранок дома. З цим добродієм у Петра Петровича встановилися якісь дивні стосунки, а проте, це було почасти й природно: Петро Петрович зневажав і ненавидів його навіть над міру, майже з того самого дня, відколи у нього оселився, але водночас начебто трохи побоювався його. Приїхавши в Петербург, він зупинився у нього не через саму тільки скаредність і бажання зекономити, хоч це й було майже головною причиною, але була тут й інша причина. Ще в провінції чув він про Андрія Семеновича, колишнього свого вихованця, що це один з найпередовіших молодих прогресистів і навіть що він відіграє неабияку роль у певних цікавих гуртках, про які було багато розмов. Це вразило Петра Петровича. [...]
Цей Андрій Семенович десь служив, був хирлявий і золотушний чоловік, малий на зріст і на диво білявий, з бакенбардами-котлетками, якими він дуже пишався. Крім того, у нього завжди боліли очі. [...]
II
Важко було б точно назвати причини, внаслідок яких в хворій голові Катерини Іванівни зародилася ідея цих безглуздих поминок. Дійсно, на них було витрачено мало не десять карбованців з двадцяти з лишком, одержаних від Раскольникова, власне, на похорон Мармеладова. Можливо, Катерина Іванівна вважала себе зобов´язаною перед небіжчиком вшанувати його пам´ять "як годиться", щоб знали всі жильці, а надто Амалія Іванівна, що він був "не тільки зовсім не гірший за них, а, може, ще й багато кращий" і що ніхто з них не має права перед ним "кирпу гнути". Може, тут найбільше дала себе взнаки та особлива гордість бідноти, внаслідок якої при деяких громадських обрядах, обов´язкових в нашому побуті для всіх і кожного, багато бідняків пнуться з останніх сил і витрачають останні заощаджені копійки, щоб тільки було "не гірш як у людей" і щоб "не осудили" їх як-небудь оті люди! Дуже ймовірно і те, що Катерині Іванівні захотілося, саме в цьому випадку, саме цього разу, коли від неї, здавалося б, усі на світі одцурались, показати всім цим "нікчемним і паскудним жильцям", що вона не тільки "вміє жити і вміє приймати", але що зовсім навіть не для такої долі і була вихована, а вихована була в "благородному, можна навіть сказати, в аристократичному полковницькому домі", і вже зовсім не до того готувалася, щоб самій замітати підлогу і прати вночі дитяче лахміття. Ці пароксизми гордості та пихи находять іноді й на дуже бідних і затурканих людей і часом обертаються у них в дратівливу, нестримну потребу. А Катерина Іванівна була, крім того, і не з затурканих: її можна було зовсім вбити обставинами, але затуркати її морально, тобто залякати і підкорити собі її волю, не можна було. Крім того, Сонечка дуже слушно про неї говорила, що в неї в голові плутається. Рішуче і остаточно цього ще, правда, не можна було сказати, але дійсно останнім часом, протягом всього останнього року, її бідна голова надто змучилась, щоб розум хоч почасти не потьмарився. Сильний розвиток сухот, як кажуть медики, теж сприяє ушкодженню розумових здібностей.