— Не ждали гостя, Родіоне Романовичу,— скрикнув, сміючись, Порфирій Петрович.— Давно завітати збирався, а це йду мимо, думаю — чому б не зайти хвилин на п´ять навідати. Кудись зібралися? Не затримаю. От тільки одну цигарочку, якщо дозволите.
— Та сідайте, Порфирію Петровичу, сідайте,— запрошував гостя Раскольников, з таким, здавалось, привітним і дружнім виглядом, що, далебі, сам би здивувався, коли б міг подивитись на себе збоку. Рештки самовладання десь із самого дна душі вискрібалися! Він прямо сів навпроти Порфирія і, не змигнувши, дивився на нього. Порфирій примружився і почав закурювати цигарку.
"Ну, кажи ж, кажи ж,— начебто так і хотіло вихопитись з серця Раскольникова.— Ну, чого ж, чого ж, чого ж ти нічого не кажеш?"
II
— От, ці цигарки! — заговорив, нарешті, Порфирій Петрович, закінчивши закурювати і віддихнувши,— шкодять же, та ще й як шкодять, а покинути не можу! [...]
"Що це він, до своєї улюбленої казенщини вдається, чи що!" — з огидою подумав Раскольников. Вся недавня сцена останньої їх зустрічі раптом пригадалася йому, і тодішнє почуття хвилею прилило до його серця.
— А я до вас уже заходив позавчора ввечері; ви й не знаєте? — говорив далі Порфирій Петрович, оглядаючи кімнату, — в кімнату, в цю саму, заходив. Теж, як і сьогодні, йду мимо — дай, думаю, візитик йому віддам. Зайшов, а кімната навстіж: оглядівся, почекав та й, служниці вашій не сказавши, пішов собі. Не замикаєте?
Обличчя Раскольникова хмурніло дедалі більше. Порфирій мовби вгадав його думки.
— Пояснити дещо прийшов, голубчику Родіоне Романовичу, поговорити! Змушений і зобов´язаний перед вами до такої розмови,— вів він далі з усмішечкою і навіть злегенька плеснув долонею по коліну Раскольникова, але майже в ту ж мить обличчя його раптом зробилося серйозним і заклопотаним; навіть мовби смутком повилося, на подив Раскольникову. Він ніколи ще не бачив і не підозрівав у нього такого виразу.— Дивна сцена сталася останнього разу між нами, Родіоне Романовичу. Воно, правда, і під час першої нашої зустрічі між нами теж відбувалася дивна сцена; але тоді... Ну, тепер уже все одне до одного! От що: я, може, і дуже винен перед вами; це я відчуваю. Адже як ми розійшлися, чи пам´ятаєте: у вас нерви аж кричать і підколінки тремтять, і в мене нерви кричать і підколінки тремтять. І знаєте, якось воно навіть і непорядно між нами тоді вийшло, не по-джентльменски
Цей клятий міщанин сидів ме не тоді за перегородкою,— можете собі уявити? Ви, звичайно, це вже знаєте; та й самому мені відомо, що він до вас потім заходив; але те, що ви тоді гадали, того не було: ні за ким я не посилав і ніяких розпоряджень я ще тоді не давав. Спитаєте, чому не давав? Та як вам сказати: самого мене це все тоді неначе приголомшило. [...] Дратівливі ви вже дуже, Родіоне Романовичу, зроду; навіть занадто вже, при всіх інших основних властивостях вашої вдачі і серця, які я, тішу себе щодо цього надією, почасти збагнув. Ну, вже, звичайно, і я міг, навіть і тоді, зміркувати, що не завжди так трапляється, щоб отак встала людина та й бовкнула вам усю підноготну. Це хоч і трапляється, особливо коли людину з останнього терпіння виведеш, але в усякому разі рідко. Це і я міг зміркувати. Ні, думаю, мені б хоч рисочку! хоч малюсіньку рисочку, однісіньку, та тільки таку, щоб уже так руками можна взяти було, щоб уже річ була, а не сама тобі психологія. Тому, думав я, якщо людина винна, то вже, звичайно, можна в усякому разі чогось істотного від неї діждатись, дозволено навіть і на найбільш несподіваний результат розраховувати. На вдачу вашу я тоді розраховував, Родіоне Романовичу, більш за все на вдачу! Надіявся вже дуже тоді на вас.
— Та ви... та чого ж ви тепер оце все так говорите,— пробурмотів, нарешті, Раскольников, навіть не обдумавши як слід запитання. "Про що він говорить,— губився він в здогадах,— невже ж справді за невинного мене вважає?"
— Чого так кажу? Я пояснити свої вчинки прийшов, так би мовити, за обов´язок святий вважаю. Хочу вам все до останку викласти, як усе було, всю цю історію всього цього тодішнього, так би мовити, затьмарення. Багато примусив я вас перестраждати, Родіоне Романовичу. Я не звір якийсь. Адже ж і я розумію, як ото все перенести людині, пригніченій обставинами, але гордій, владній і нетерпеливій, особливо нетерпеливій! Я вас в усякому разі за людину найблагороднішу маю, і навіть із зачатками великодушності, хоч і не згоден з вами в усіх переконаннях ваших, про що за обов´язок вважаю заявити наперед, прямо і з цілковитою одвертістю, бо насамперед не хочу обманювати. Пізнавши вас, став почувати до вас симпатію. Ви, може, сміятиметесь з цих моїх слів? Маєте право. Знаю, що ви мене з першого погляду не полюбили, бо, по суті, не було ж за що і полюбити. Але вважайте, як собі знаєте, а я тепер хочу, з свого боку, всім, що в моїх силах, змінити в вас те враження і довести, що і я людина з серцем та совістю. Щиро кажу.
Порфирій Петрович примовк з гідністю. Раскольников відчув приплив якогось нового переляку. Думка про те, що Порфирій вважає його за невинного, почала зненацька лякати його.
— Розповідати все по порядку, як це почалося тоді, навряд чи потрібно,— вів далі Порфирій Петрович,— я гадаю, навіть і зайве. Та навряд чи й зможу. Бо, як це пояснити докладно? Спочатку чутки пішли. Про те, які це були чутки і від кого і коли... і з якого приводу, власне, до вас діло дійшло,— теж, я гадаю, казати зайве. [...] Признаюсь одверто, бо коли вже признаватись, то в усьому,— це я перший на вас тоді і натрапив.
Пригадав я тут і вашу статейку, в журналі, пам´ятаєте, ще коли вперше приходили, докладно про неї говорили. Я тоді поглузував, але ж для того тільки, щоб вас на дальше під´юдити. Повторюю, нетерпеливі і хворі ви дуже, Родіоне Романовичу. Що ви сміливі, завзяті, серйозні і... переживали, багато чого переживали, все це я давно вже знав. Мені всі ці переживання знайомі, і статейку вашу я прочитав як знайому. Безсонними ночами і в запалі страшному вона замишлялася, з завмиранням і колотінням серця, з ентузіазмом придушеним. А небезпечний цей придушений, гордий ентузіазм у молоді! [...] Статейку вашу я тоді прочитав, та й відклав набік, і... як відклав її тоді, то й подумав: "Ні, з цією людиною так не минеться!" Ну, то як же, скажіть тепер, коли передувало ось таке, та не захопитись було наступним! А Господи! Та хіба я кажу що-небудь? Хіба я щось тепер тверджу? Я тільки тоді помітив.