— Ет, все те дурниця! — воркотів Петро Петрович, трохи тронутий і якось так приглядаючись Лебезятнікову.
— Ні, не дурниця! Чоловік обиджений і розсерджений як ви вчерашньою пригодою, та котрий рівночасно уміє думати про нещастя других, — такий чоловік... хоч поступками своїми він робить соціяльну похибку, — все-ж таки... гідний поважання! Я навіть не сподівався сего по вас, Петре Петровичу, тим менше, що після ваших понять,... о! як ще перешкаджають вам ваші поняття! Як зворушає, приміром, вас отся вчерашня неудача, — кликнув добренький Андрій Семенович, наново почувши давну свою наклонність до Петра Петровича, — і нащо вам конче сеї женитьби, сеї законної женитьби, великодушний, сердечний Петре Петровичу? Нащо вам доконче сеї законности в женитьбі? Ну, коли охота, так бийте мене, а я рад, рад, що вона не вдалася, що ви вільні, що ви не зовсім ще погибли для людськости, рад... Чи бачите: я висказався!
— Мені її конечно на те, паночку, що в вашім горо-жанськім подружжю я не хочу рогів носити і чужих дітей годувати, ось нащо мені законне подружжа потрібне, — щоби щонебудь відповісти, сказав Лужин.
Він був чимсь особливо занятий і задуманий.
— Дітей? Ви дотронулись дітей? — дрігнув Андрій Семенович як боєвий кінь, що зачув воєнну >рубу. — Діти — питання соціяльне і питання першої ваги, я признаю; все-ж таки питання про діти рішаться инакше. Декотрі навіть зовсім відкидають дітей, як кождий натяк на сімю. Ми поговоримо про діти опісля, а тепер займімося рогами! Признаюся вам, се мій слабий пункт. Се погане, гузарське, пуш-кинське вираження навіть неможливе в будучім лексіконі. Та і що таке роги? О, яке заблудження! Які роги? Нащо роги? Що за недорічність! Противно, в горожанськім, бачите, подружжю їх і не буде! Роги, се лиш природний наслідок кождого законного подружжа, так сказати, поправка його, протест, так що в отсім змислі вони навіть ні трохи не понижають ... І як я колинебудь, — припустім недорічність, — жити-му в законнім подружжю, — то я аж рад буду вашим треклятим рогам, я тоді скажу жені моїй: "душечко моя, до сеї пори я лиш любив тебе, а тепер я тебе поважаю, бо ти зуміла протестувати!" Ви смієтесь? Се тому, що ви не в силі відірватись від упереджень! Нехай кат бере, адже я розумію, в чім іменно неприємність, як ошукають в законнім подружжю: а все-ж таки се тільки підлий наслідок підлого факту, де унижені обі сторони. Коли-ж роги приправляються явно, як в горожанськім подружжю, тоді вже їх нема, вони неможливі, і тратять навіть назву рогів. Противно, жінка ваша докаже вам лиш, як вона вас поважає, що держить вас за не-спосібного супротивитись її щастю, і настілько розвитим, щоб не мститись на ній за нового мужа. Чорт візьми, я иноді представляю собі, що колиб мене ви дали замуж, тьфу! колиб я оженився (чи по горожанськи, чи по законному, все одно), я би здається, сам привів до жени любовника, нако-либ вона довго його не заводила; "серденько моє", сказав би я до неї, "я тебе люблю, тільки ще крім того бажаю, щоб ти мене поважала — ось тобі, маєш!" Чи не добре, чи не добре я говорю? ...
Петро Петрович кихикав слухаючи, однак без особлив-шого жару. Він навіть мало і слухав. Він дійсно щось обдумував инше, та аж і Лебезятніков наконець се завважав. Петро Петрович був навіть неспокійний, потирав руки, задумувався. Усе те Андрій Семенович опісля пригадав і поро-зумів...
П.
Трудно було би докладно означити причини, в наслідок котрих в розстроєній голові Катерини Іванівни зародилась ідея сих недорічних поминок. Дійсно, на них викинені були трохи чи не десять рублів із двайцяти з верхом, одержаних від Раскольнікова виразно на похорон Мармеладова. Може бути Катерина Іванівна уважала себе обовязаною перед покійником почтити його память "як слід", щоби знали всі в домі і Амалія Іванівна особливо, що він був "не тілько цілком не гірший від них, а може ще о много щось ліпшого", і що ніхто з них не має права перед ним "свій ніс задирати".
Може бути тут всего більш мала впливу тая особлив-ша гордість бідних, в наслідок котрої при декотрих звичаєвих обрядах, обовязкових в нашій суспільности для всіх і кождого, многі бідняки тягнуться із послідних сил і тратять останні придбані копійки, щоби тільки бути "не гіршим від других" і щоби "не осудили" їх, не дай Господи, ті другі. Дуже правдоподібне і те, що Катерині Іванівній захотілось іменно при отсій нагоді, іменно в тую хвилю, коли вона, здавалось би, від всіх на світі опущена, показати всім тим "нікчемним і мерзенним сусідам", то вона не тілько "уміє жити і принята", але що зовсім навіть не для такої долі і була вихована, а вихована була в "благороднім, мож навіть сказати в аристократичнім полковницькім домі", вже зовсім не для того готовилась, щоб самій замітати долівки і жмякати по ночах дитинячі шмати.
Ті пароксизми гордости і пустоти навіщають иноді най-біднійших і найбільш пригноблених людей і на часи переміняються у них в роздразнену, неповздержану потребу. А Катерина Іванівна була зверх того і не із прибитих: її можна було цілком придавити обставинами, але прибити її морально, то є заполохати і підчинити собі її волю, було неможливо. Надто ще Зонечка дуже справедливо про неї говорила, що у неї розум мішається. Напевне і оконечно се ще, правда, годі було сказати, але, дійсно, в послідні часи, в отсей послідний рік, її бідна голова надто намучилась, щоб хоч почасти не попсуватися. Сильний розвій сухіт, як говорять медики, також причиняється до ослаблення розумових сил.
Вин в многім числі і ріжних сортів не було, мадери також: се була пересада, все-ж таки вино було. Були горівка, рум і лізбонське вино, усе препоганої якости, але все в достойній скількости. Із страв, кромі куті, було три-чотири полумиски (межи иншим і блини), усе з кухні Амалії Іванівни. Та надто ще стояли разом два самовари на чай і понч після обіду. Купном занялась сама Катерина Іванівна при помочі одного сусіда, якогось мізерненького Полячка, що Бог знає длячого коморував у пані Ліппевексель і зараз таки накинувся до посилок Катерині Іванівній та бігав цілий вчерашній день і цілий сей ранок, засапаний і виваливши язик, та, здається, особливо стараючись, щоб кождий бачив сю послідню обставину. За кождою дрібницею він що хвиля прибігав до самої Катерини Іванівни, бігав навіть її шукати в Гостинний двір, називав її безнастанно "пані хорунжина", і надоїв її наконець як редьква, хоч зразу вона і говорила, що без сего "услужного і великодушного" чоловіка вона би цілком пропала.