чу, голубчику! Ну як тут було не нахилитись на звісний бік? Зі сто кріликів ніколи не зложиться кінь, зі сто підозрінь ніколи не зіставиться доказу, як так одна англійська послови-ця говорить, все-ж таки тільки тоді, коли брати річ на розум, а зі страстями, добродію, зі страстями попробуйте справитись, бо-ж і слідчий суддя чоловік, бачите.
— Нагадав ^ут я і вашу статейку в місячнику там, памя-таєте, ще при перших ваших відвідинах в подрібности про неї, тямите, говорили. Я тоді став кепкувати, та се длятого, щоб вас на дальше визвати. Повтаряю, нетерпеливі і хорі ви дуже, Родіоне Романовичу. Що ви смілі, завзяті, серіозні і... серцем жили, богато вже на серці перенесли, усе те я яавно вже знав, пане. Мені всі ті чувства знакомі і статейку вашу я прочитав як знакому. В безсонні ночі і в розпуці вона задумувалась, з піднимаючимся і бючим серцем, з енту-зіязмом подавленим. А небезпечний сей подавлений, гордий ентузіязм в молодіжи! Я тоді кепкував, а тепер вам скажу, що страх люблю загалом, то є яко любитель, сю першу молодечу, горячу пробу пера. Дим, туман, струна звучить в тумані. Стаття недорічна і фантастична, все-ж таки в ній проблискує така щирість, в ній гордість молодеча і непідкупна, в ній сміливість розпуки: вона мрачца стаття, правда, та се гарно. Статейку вашу я тоді прочитав, та і виложив, і... як відложив її тоді, то й подумав: "ну, з сим чоловіком так не перейде". Ну, так, як же, скажіть тепер, після такого минувшого, не увлечися було тим, що наступило! Ах, Господи! Та хіба я говорю що небудь? Хіба я що небудь тепер тверджу? Я тоді тільки завважав. Чого тут, думаю? Тут нічого, і може бути в найвисшім степени нічого.
— Та і заганятися так мені, слідователеви, цілком навіть не прилично: у мене он Миколка в руках, і вже з фактами, — там як хочете а факти! І також свою психольоґію підводив; ним треба занятися; бо тут вже діло про смерть і життя. Для-чого я вам тепер все те обясняю? А щоби ви знали і з вашим розумом і серцем не винували мене за моє Злобне тодішнє поведения. Не злобно, пане, щиро говорю, хе-хе! Ви що думаєте: я до вас тоді не приходив перешукувати? Приходив, паночку, приходив, хе-хе, приходив, коли ви ось тут хорий на постелі лежали. Не офіціяльно і не в своїй особі, а приходив. До посліднього волоска у вас, в кватирі, усе було оглянене, по перших навіть познаках: але umsonst! Думаю: тепер сей чоловік прийде, сам прийде, і дуже скоро; коли винуватий, так вже нехибно прийде. Другий не прийде, а сей прийде. А памятаєте, як добродій Разумихін почав вам проговорюватись? Се ми уладили так нарочно, щоби вас занепокоїти, длятого ми умисно і пустили поголоску, щоб вій вам проговорювався, а добродій Разумихін такий чоловік, що обрушення не видержить.
— Пану Заметову перше всего ваш гнів і ваша отверта смілість в око впали; ну, як се в гостинниці так відразу пальнути: "я убив!?" Надто сміло, добродію, надто зухвало, і коли, думаю, він винен, то се страшний бойовник! Так тоді і подумав я. Жду! Жду вас із всіх сил, а Заметова ви тоді просто придавили і... адже в тім то і штука, що вся тая проклята психольоґія о двох кінцях! Ну, так чекаю я вас, гляджу, а вас Бог і дає, — ідете'! Так у мене і затріпоталось серце. Ех! Ну, скажіть пощо вам було тоді приходити? Сміх той, сміх той ваш, як увійшли тоді, памятаєте, адже я наче крізь скло усе тоді відгадав а не дожидай я вас так горячо, і в сміху вашім нічого би не завважав. Ось воно що значить бути в розположенню. Та і добродій Разумихін тоді, — ах! та ще і камінь, камінь памятаєте, камінь, під котрим річи онті сховані? Ну, от наче-б його бачу десь там в городі — адже в городі, говорили ви Заметову, бачите, а опісля у мене ще другий раз? А як почали ми тоді сю вашу статтю перебирати, як стали ви викладати, — так ось кождісеиьке слово ваше подвійно береш, навіть що инше під ним сидить.
— Ну словом, Родіоне Романовичу, таким способом я і дійшов, бачите, до послідних стовпів, та як гримнувся чолом, — і опамятався. Ні, говорю, що се я! Адже коли захотіти, то усе те, говорю, до послідньої точки можна в другий бік обяснити, навіть ще натуральнійше вийде. Мука, добродію! "Ні, думаю, мені би вже ліпше щось певнійшого. на-гляднійшого!..." Та коли учув я тоді про сі дзвіночки, так цілий аж і заумер, аж дрощ проймила. Ну, думаю, ось тут вже щось є! Таки і є! Та вже і не розбирав я надто тоді, попросту не хотів. Тисячу рублів в ту хвилю я дав би, своїх власних, щоб тільки на вас власними очима подивитися, як ви тоді сто кроків з міщухом поруч ішли, після того, як він вам "убивцю" в очі кинув, і нічого у него, цілих сто кроків запитати не посміли!... Ну, а холод-то сей в хребтовім шпіку? Дзвіночки онті, в слабости, в горячці?
— І так, Родіоне Романовичу, що-ж вам після того і дивуватись, що я з вами тоді такі штуки виправляв? І чого ви самі в ту саму мінуту прийшли? Адже і вас хтось там наче підтручував, єй-Богу, а колиб не розлучив нас Миколка, то ... а Миколку ось тоді памятаєте? Гаразд запамятали? Адже се був грім, добродію. Адже се грім тарахнув із хмари, громова стріла! Ну, а як я його стрітив? Стрілі, правда, ні крихітки не повірив, самі зволили бачити! Та куди! Вже потому, після вас, коли він}іочав дуже і дуже складно на декотрі питання відповідати, так,що я сам счудувався, та ще й потім йому ні на гріш не повірив! Ось що значить укріпився, як діямант. Ні, думаю, морґен фрі! який вже тут Миколка!
— Мені Разумихін що лиш казав, що ви і тепер обвиняете Миколку і самі Разумихіна про те впевняли.
Віддих у него заперло і він не докінчив. Він слухав в невиразнім зворушенню, як чоловік, що його на скрізь розкусив, від самого себе відрікався. Він боявся повірити і не вірив. В двозначних ще словах він лакомо шукав і ловив що-небудь більше докладного і оконечного.
— Ба, добродій Разумихін! — викликнув Порфір Петрович неначе урадувавшись питанням заєдно мовчаливого Раскольнікова. — Хе! хе! хе! Та добродія Разумихіна так і треба було геть відпровадити: двом любо, третій не пхайся. Добродій Разумихін не те, батюшка, та і чоловік він посторонний, прибіг до мене, цілий такий блідий... Ну, та Бог з ним, що його сюди мішати! А дотично Миколки, чи не хотіли-б ви знати, що се за людина, то є, як я його розумію? Насамперед се ще дитя неповнолітнє, і не те щоб боягуз, а так щось начеб артист якийсь. Дійсно, пане, ви не смійтеся, що я так його обясняю. Невинний і все на себе бере. Серце має; фантаст. Він і співати, і танцювати, він і казки, говорять, так розповідає, що з других місць сходяться слухати. І до школи ходити, і реготатись до повалення з того, що пальчик покажуть, і запитись на смерть, не те щоб з ледарства, а так, при нагоді, коли напоять, по дитинячому ще. Він тоді, бачите, і украв, а і сам того не знає; бо "коли з землі підняв, що за украв?"