— Не твій револьвер, а Марти Петрівни, котру ти убив, нікчемнику! У тебе нічого не було свого в її домі. Я взяла його, як стала догадуватись, на що ти спосібний. Смій ступити хоч оден крок і клянусь, я убю тебе!
Дуня була майже непритомна від гніву. Револьвер вона держала на поготівлі.
— Ну, а брат? З цікавосте питаю, — запитав Свидригайлов, все ще стоячи на місци.
— Доноси, коли хочеш! Ні з місця! Не сходи! Я вистрілю! Ти жінку отроїв, я знаю, чи сам вбивця!
— А ви твердо переконані, що я Марту Петрівну отроїв?
— Ти. Ти мені сам давав до порозуміння; ти мені говорив про отрую... я знаю, ти за нею їздив... у тебе була приготовлена ... Се ти .. Се нехибно ти ... падлюко!
— Колиб навіть се була і правда, так задля тебе ... все таки ти була би причиною.
— Брешеш! Я тебе ненавиділа завсігди, завсігди ...
— Еге, Евдокіє Романівно! Видно забмі|и, як в ж.ірі пропаганди вже склонювались і слабли... Я по очках бачив; памятаєте, вечером тоді, при місяці, бачите, коли соловій щебетав?
— Брешеш! (Бішеність заіскрилась в очах Дуні). Брешеш, клеветнику!
Брешу? Ну, нехай і брешу! Я брехав. Женщинам про такі річи згадувати не годиться. (Він усміхнувся). Знаю, що вистрілиш, звір хороший. Ну, і стріляй!
Дуня підняла револьвер і мертво бліда, з по.білівшою, дрожачою нижньою губою, з палаючими як вогонь, великими чорними очима, гляділа на него, рішившись, приміряючись і дожидаючи першого руху з його сторони. Ніколи ще він не бачив її такою гарною. Вогонь, що палахнув з її очей в ту мінуту, коли вона піднимала револьвер, мов би осмалив його, і серце його з болю защеміло. Він ступив крок і стріл ооздався. Куля мкнула по його волоссю і застрягла ззаду в стіну. Він пристанув і тихо засміявся:
— Укусила оса! Просто в голову міряє... що се? Кров! Він виняв хусточку, щоб обтерти кров, котра тоненькою .
струею стікала по його правім лиці; видно, куля лиш трошечки задерла шкіру черепа. Дуня опустила револьвер і гляділа на Свидригайлова не те що в страху, а в якімсь дикім зачудованню. Вона мов то сама вже не розуміла, що таке робила і що діялося!
— Ну, що-ж, хибили! Стріляйте ще раз, я жду, — тихо промовив. Свидригайлов, все ще усміхаючись, лиш вже якось мрачно. — Так я вас встигну схопити, заки натягнете курок!
Дунечка дрігнула, швидко натягнула курок і знову підняла револьвер.
— Оставте мене! — промовила вона в розпуці. — Клянуся, я знову вистрілю ... Я ... убю!...
— Ну; що-ж ... на три кроки і годі не убити. Ну, а не убєте ... тоді... ОЛЧИ його заіскрились і він ступив ще два <роки.
Дунечка вистрілила, капеля спалила!
— Заложили кепско. Нічого! У вас там ще найдеся капеля. Поправте, я підожду.
Він стояв перед нею на два кроки, ждав і глядів на неї з дикою рішучістю, з палаючим, страстним, важким поглядом. Дуня піймила, що він скорше умре, ніж пустить її. "1... і вже очевидно вона убє його тепер, на два кроки!..
Втім вона відкинула револьвер.
— Кинула! — з зачудованням промовив Свидригайлов і глубоко вїдітхнув.
Щось якби відразу злетіло йому з серця, і може-бути не сама.тільки вага смертного страху: та ледви чи і чув він його в отсю хвилю. Се було вибавлення від другого, більше прикрого і мрачного чувства, котрого він і сам не міг би докладно означити.
Він підійшов до Дуні і лагідно обняв її рукою за стан. Вона не противилась, тільки дрожачи як листочок гляділа па него благаючими очима. Він хотів щось сказати, та лиш . уби його кривились, а виговорити він не міг.
— Пусти мене! — благаючо сказала Дуня. Свидригайлов здрігнувсь: се "ти" було вже якось не так
вимовлене, як давнійше.
Так не любиш? — тихо запитав віч. Дуня заперечуючо похитала головою.
— І... не можеш?... Ніколи? — з розпукою пооше-итав він.
— Ніколи! — прошептала Дуня.
Наступила хвилинка страшної, німої боротьби Б душі Свидригайлова. Невиразним поглядом глядів він на неї. Нараз він підняв руку, відвернувся, живо відійшов до вікна і станув перед ним.
Минула ще хвилинка.
— От ключ! (Він виймив його з лівої кишені пальта, і положив ззаду себе на стіл, не глядячи і не обертаючись до Дуні). Беріть; відходіть чим скорше!...
Він дивився прямо в вікно.
Дуня підійшла до стола взяти ключ.
— Скорше! скорше! — повторив Свидригайлов, завсігди ще не двигаючись і не обертаючись. Тільки в отсім "скорше" виразно звучала якась страшна нота.
Дуня зрозуміла її, вхопила ключ, кинулась до дверий, скоро відімкнула їх і вирвалась з кімнати. Через мінуту як божевільна, не памятаючи себе, вибігла вона над канал і пі-гнала в сторону ... .го мосту.
Свидригайлов перестояв ще коло вікна мінути три; наконець поволеньки обернувся, розглянувся довкола і звільна погладив долонею чоло. Дивоглядна усмішка викривила його лице, гірка, сумовита, слаба усмішка, усмішка розпуки. Кров, що вже засихала, запачкала йому долоню; він поглядів на кров сердито; відтак намочив полотенце і вимив собі лице. Револьвер, відкинений Дунею і попавший під двері, напрасно впав йому в очі. Він підняв і оглядів його. Се був маленький кишенковий револьвер на три вистріли, старого строю; в нім осталось ще два набої і одна капеля. Він поду-' мав, уткнув револьвер в кишеню, взяв шапку і вийшов.
VI.
Цілий сей вечір до десятої години він провів по ріжних гостинницях і кльоаках, переходячи з одної у другу. Віднайшлась десь-там і Катруся, котра знову співала иншу лакейську пісню про те, як хтось там "падлюка і тиран" "почав Катю цілувати.п
Свидригайлов напував і Катрусю, і катаринкаря, і співаків, і лакеїв, і двох якихсь писарчуків. З отсими писарчуками він звязався іменно длятого, що оба були з кривими носами; у одного ніс йшов криво направо, а у другого наліво. Се поразило Свидригайлова. Вони затягнули його наконець в якийсь забавний город, де він заплатив за них і вступ. В отсім городі була одна тоненька, трилітня смерека і три кущики. Кромі того вибудований був "вакзал", в дійсности шинок, але там можна було дістати і чай, та крім того стояло кілька зелених столиків і крісел. Хор мізерних співаків і якийсь пяний монахійський Німець в роді паяца, з червоним носом, тільки чогось там незвичайно тужливий, забавляли публику.